Глава 21.1. Йорік

— Мені це не подобається, — з сумнівом хитаю головою, вислухавши скорочений переказ ідеї Мордреда.

— Поміркуємо логічно разом, — схрестивши руки на грудях, вампір терпляче промовляє: — Твоя основна проблема — це вразливість. Якщо взяти до уваги, що ти здатна переймати на себе абілки мобів, то тобі просто треба знайти когось, хто є невразливим хоча б до фізичних ушкоджень. І старий камнекраб — це перший кандидат, що спадає мені на думку.

— А нічого, що цього моба ще вбити треба? — огризаюсь я, врешті-решт втративши терпець після чергової геніальної ідеї свого захисника, куратора бозна-кого ще.

— Для цього у тебе є я, — Мордред променисто усміхається на всі стонадцять ікл.

— А у тебе є робота, — відповідаю не менш ікластою, судячи з того, як похмурніє вампір, але явно не настільки радісною посмішкою. — Яку ти наче прямо зараз маєш йти виконувати.

— Ну, не прямо-таки зараз, — із сумнівом тягне мій супутник, — поки що впораються й без мене. Я зараз тобі відмічу точки…

— А може, я краще посплю до твого повернення? — вказую на купу листя, — прямо тут.

— Е, ні, — Мордред хитає головою, — я не знаю, коли повернусь, і чи зможу тебе розбудити.

Помовчавши пару секунд, він настільки явно надихається якоюсь думкою, що мені вже заздалегідь стає моторошно.

— Йорік! — радісно оголошує вампір.

— Що?

— Йорік! Пет Аластора, — пояснює Мордред. — Якщо вдасться вмовити цього зануду на загибель його дорогоцінної каменюки, ти зможеш без проблем взяти морфу.

Я мовчки та вельми красномовно дивлюсь на вампіра, одним лише поглядом висловлюючи все, що я думаю про цю захопливу ідею.

— Що? — той піднімає брови.

— Як ти собі це уявляєш?

— Приходимо, просимо, і він, пожалівши тебе, дає дозвіл.

Поставивши себе на місце Аластора, я розумію, що зі значно більшим задоволенням в такій ситуації просто вбила би тих, хто таке проситиме. Хоча, якщо раптом йому знадобиться допомога у вивченні якоїсь чергової пастки… До неї можна буде кинути Мордреда.

Цей план мені подобається.

— Для початку його треба знайти, — зітхаю я. — Мабуть, якби у нього були очі, то вони би вже поперемінно сіпалися при одній тільки моїй появі на горизонті. Чи навіть при самій згадці про мою можливу появу…

— Та ну, для цього він надто давно знайомий зі мною, — пирхає Мордред і починає перебирати перед собою невидимі мені сторінки інтерфейсу. — І взагалі, якщо ти раптом сильно його дістанеш — він тобі про це повідомить, не сумнівайся.

— Сподіваюсь, він повідомляє про це не за мить до того, як відрубати голову, — задумливо промовляю я, спостерігаючи за тим, як сколопендра на моїх стегнах ворушить то однією, то якоюсь іншою парою лап. А то і декількома одразу.

— А-а-а це вже як пощастить, — багатозначно відгукується вампір. — О, він в мережі, зараз…

Зловісно посміхнувшись, Мордред відвертається від мене і починає говорити:

— Привіт, моя кістлява радість. Скучив за Морті? Ми зараз підемо до тебе, тікай, поки можеш. Або вбийся, якщо не хочеш чекати.

Якби це голосове було адресоване мені — я б неодмінно скористалась порадою стосовно втечі. Якнайшвидше. Якнайдалі.

Відіславши повідомлення, вампір задумливо хмикає, після чого знову починає щось гортати. Та за півхвилини завмирає — схоже, отримав відповідь.

— Каже, щоб зачекали, буде за п'ять-десять хвилин, у нього там якраз махач.

— Тобто, він не сподівається перемогти в тому бою?

— Не знаю, сподівається чи ні, — криво посміхається Мордред, — але судячи з тону відповіді, я його відволік… не надто вчасно.

Наче на підтвердження його словам звідкись віддалік до нас доноситься розкотистий гуркіт та тріск. Я мимоволі повертаюсь на звук, але його джерело настільки далеко, що складно навіть зрозуміти природу походження.

— Схоже, задіяв Йоріка, — хмикнувши, вампір потирає лоба. — Мабуть, справи дійсно кепські. Цікаво, з ким він зціпився цього разу?

— А багато варіантів?

— Загалом, так. Це нейтральна територія, відведена під бійки між гравцями мідл-рівнів та вище. Дрібноту на кшталт тебе сюди заносить рідко.

— Та я вже зрозуміла, що прямо-таки обрана якась. Все не як у нормальних людей.

У відповідь вампір, підібгавши губи, лише скоса зиркає на мене.

— О, загинув, — за півхвилини оголошує він з радістю, що не надто відповідає означеній події. — Готуйся.

— До чого?

— До приходу розлюченого Аластора, — Мордред змовницьки підморгує мені, остаточно впевнивши — майбутня розмова напевно простою не буде. — Ходімо, зустрінемо його прямо на респі.

Та тільки-но вампір робить пару кроків до пролому-виходу, як зупиняється та окидає святилище задумливим поглядом. Я ж навіть з місця не встигаю зрушити.

— Хоча ні, зачекай, — задумливо каже мій супутник. — Мабуть, варто перенести сюди твою точку респауна. Тут всередині сейф-зона, ніхто не дістане, раптом що.

Схоже, ідея Мордреда може потягнути за собою ще гірші наслідки, ніж мені здалося спочатку. Але часу до відродження Аластора залишилось зовсім трохи, тож…

— І як це зробити? — нетерпляче запитую я.

— Торкнись статуї та обери третій згори варіант.

Я прямую до кам'яної жінки, торкаюсь її долоні, стаю на коліно та обираю вказану піксельну хмарку. Після цього скрипт згинає моє і без того уклінне тіло мало не до самої землі, а ділянка підлоги навколо мене спалахує сріблом. Після чого перед моїми очима знову з'являються биті написи меню взаємодії зі статуєю.

— Це все? — зиркаю назад, на Мордреда, що спостерігає за мною.

Той мовчки киває, а в проломі позаду нього я вже бачу високий худорлявий силует, оповитий пітьмою.

Ой-йой.