20.2

Павук покірно сповзає з мого плеча до передпліччя, і я простягаю руку, щоб полегшити йому шлях до вірної, як мені здається, загибелі. Водночас зі стрибком Курво у фіолетове полум'я система виводить мені червону піксельну хмарку — вочевидь, повідомлення про загибель пета.

А слідом згасає і вогонь у чаші.

— І що тепер? — я не приховую свого напруження.

— Відійди вбік і чекай, доки відродиться, — спокійно відповідає Мордред.

Я торкаюсь долоні статуї та піднімаюсь на ноги, а на моє місце стає вампір. Витончено опускається на одне коліно та кидає у чашу спочатку один пакуночок, а слідом — ще три. Тихо цикнувши, добряче так прокушує собі долоню збоку та відправляє до барвників кілька великих крапель чорної крові.

Ти диви, з першого разу вгадав з третім інгредієнтом. Чи то я така обрана, що від мене слина знадобилася?

Тим часом в чаші спалахує світле жовтогаряче полум'я. Гарний колір, може, й мені слід було обрати? Хай там як, вже запізно — перефарбовувати не буду. От тільки кого зібрався фарбувати Мордред? Я ж навіть не спитала його про пета.

— Стерво, лізь до чаші, — наказує вампір.

Щось стрімко шурхоче листям повз мене. Невідома тваринка настільки швидко пересувається, що я встигаю побачити частину її тіла лише за мить до потрапляння у полум'я.

І та кількість зеленкувато-бурих ніг, яку встигаю помітити, мені не надто подобається. Але від думок про це відволікає стрекіт Курво, яким він оголосив свою появу на моєму плечі.

Підставляю долоню, і павук охоче на неї залазить.

— Який ти у мене тепер гарнюня, — розчулено бурмочу я і, не втримавшись, обережно торкаюсь пальцями вільної руки насичено-фіолетового хутра на спинці пета. 

Роздивившись павука з усіх боків, я виявляю, що на ніжках колір стає ніжнішим і світлішим, через що Курво тепер більше схожий на милу м'яку іграшку, ніж на спритну та кусючу тварюку. Зовнішність оманлива, як то кажуть.

— Дійсно, вдало пофарбувався, — зауважує Мордред, граційно піднявшись на ноги. 

Він теж тягнеться, щоб торкнутись павука на моїй долоні, але той одразу піднімає передню пару ніг у загрозливій стійці.

— Ти диви, який агресивний, — хмикає вампір, але руку прибирає. — Хороший тандем вийде з моєю панянкою.

— Мені здалося, чи ти назвав її Стерво? — зі скреготливим смішком запитую я.

— Не здалося, — лунає похмура відповідь. — Конкретно ця зараза мене мало не вбила, от і… вшанував її служінням собі, — ці слова Мордред супроводжує вже знайомою мені усмішкою у стонадцять ікл.

— Гарний вибір, — усміхаюсь у відповідь, на що отримую красномовне закочування очей. — Я серйозно, вона така спритна.

— А ще невимовно прекрасна, — пирхає вампір.

На підтвердження його слів листя між нами починає ворушитися, і вже за мить ногу Мордреда обвиває чи то темно-жовта, чи то світло-помаранчева тварюка, на чиїх сородичів я вдосталь надивилась в лісі дорогою до святилища.

От не міг він взяти собі щось… приємніше хоча б на вигляд? Хоча ця все ж виглядає привабливіше за тих, що у лісі — завдяки життєрадісному кольору глянцевого панциру та сегментів численних ніг. 

Яке ж воно… Ще й вусиками ворушить!

— Яке миле створіннячко… — тягну я. 

Хоч і розумію, що моя інтонація в цей момент може означати що завгодно, тільки не зворушене захоплення, але нічого з собою вдіяти не можу. І менш за все очікую, що Мордред вирішить посилити гостроту моїх вражень.

— Стерво, залізь на неї, — каже він і вказує на мене. — Покажи, яка ти гарна.

Сколопендра стрімко зісковзує з його ноги, за мить долає відстань між нами та починає видряпуватись по моїй спідниці. Я ледве утримую себе від того, щоб не плюнути в це жовте багатоноге неподобство, яке, схоже, Курво теж не дуже подобається — надто нервово павук перебирає ногами на моїй руці.

За кілька секунд сколопендра зручненько так обвивається навколо моєї шиї. А я боюсь навіть поворухнутися, щоб зайвий раз не відчувати, як шкіру легенько дряпають її численні ніжки.

— Ну, так мені нічого не видно, — вимучено усміхаюсь. — Може, забереш назад? Я і на тобі можу її роздивитися.

— А що, тобі пасує, — Мордред навіть не приховує свою зловтіху. — Це вона тобі ще на голову не залізла.

— Забери її, будь ласка, — з натиском повторюю я.

— Стерво, охороняй її.

З тихим огидним шурхотом сколопендра сповзає з моєї шиї. Та не встигаю я зітхнути з полегшенням, як ця тварюка обвивається навколо моїх стегон, як такий собі химерний пояс, замком якого стають зігнуті та зчеплені перша й остання пара ніг істоти.

— Та ти знущаєшся… — я вже мало не шиплю від роздратування. Щоб його жертвою випадково не став Курво — відправляю павука собі на плече.

— Так, — просто визнає вампір. — Це тобі помста за несвоєчасну медитацію.

Придумати гідну відповідь я не встигаю — Мордред завмирає, наче до чогось прислухаючись, після чого виставляє долоню вперед — мовчазне прохання помовчати. Швидко перебирає пальцями, гортаючи щось в інтерфейсі, і з кожним цим рухом стає все похмурішим та похмурішим.

— Гаразд, я зрозумів, — рівно промовляє він, дивлячись повз мене — на напівзруйновану стіну святилища. — Скільки у мене часу?

Сколопендра — дійсно, Стерво, як вона є — тим часом тихенько перебирає всіма своїми клятими ніжками, вочевидь прагнучи зручніше вмоститися на моїх стегнах. І схоже, що так просто я цього так званого захисного талісману не позбавлюся — або вбивати, або дружити. Обидва варіанти сумнівні, але другий все ж виглядає перспективнішим.

Ковзаю поглядом по сегментованій спині у спробі знайти в ній хоча би щось хороше. Вдається напрочуд швидко.

Колір у неї все-таки гарний. Зараз, у сонячних променях, її панцир нагадує відполірований світлий бурштин. Мені навіть стає цікаво, чи дійсно він такий гладенький на дотик, яким виглядає?

Зціпивши зуби, обережно торкаюсь одного з найбільших сегментів. Він знаходиться біля голови — чи до чого у неї там прикріплено дві пари чи то вусів, чи то щупалець. Поверхня дійсно гладенька-гладенька, наче скло чи пластик. І доволі приємно тепла. Та не встигаю я відсмикнути руку, як сколопендра починає обмацувати мене у відповідь — тими самими вусами. Я стоїчно витримую цей дивний що на вигляд, що на дотик процес, доки Стерво не починає… тихенько й тоненько муркотіти.