Глава 20.1. Чудова косметична процедура

Ані крики неподалік, що пролунали вже за десяток хвилин після того, як мене покинув той незнайомець, ані неспокійне тупцяння Курво на плечі не змогли витягти мене з вподобаної купи листя. 

Тому що я, здається, виявила місцевий аналог сну. Варто було опустити повіки та закотити очі вгору, як тіло охопила приємна важкість. Але надто швидко з неї мене висмикнула чиясь присутність.

Ну, як присутність. Хтось вельми наполегливо тряс мене за плече.

Неохоче розплющую очі. Крізь склепіння пробиваються сонячні промені та примхливо розкреслюють обличчя Мордреда на темніші та світліші смуги.

— Дійсно, не сяєш, — виказую першу-ліпшу думку замість вітання. 

Вампір здивовано піднімає брови, але вже за мить зневажливо пирхає і випростовується. Хоча мить тому виглядав дуже стривоженим. 

— Не лякай мене так більше, — буркоче він. 

— Чим саме? — тепер вже моя черга дивуватись. Сівши, я вирішую поєднати це з не менш захопливою справою — витяганням з волосся застряглого листя.

— Повернувся — паті скасоване, отже, дізнатись, де ти знаходишся — не можу, — Мордред починає нервово ходити туди-сюди, навмисне гортаючи ногами якомога більше листя і копняками розбиваючи набрані шурхотливі купи. — Надсилаю тобі голосові — не відповідаєш. От і що мені робити, де тебе шукати, скажи мені? — звертається він до мене.

Ошелешена такою бурхливою реакцією, я можу лише розгублено кліпати очима. Це дещо мені нагадує, от тільки не можу згадати — що саме. Щось не надто приємне. Може, спогади дитинства?

— Добре, що здогадався зв'язатися з Аластором, побачивши, що той онлайн — раптом він тебе бачив, — зітхає вампір, і це лунає недоречно томно. — Він і сказав, що ти таки дісталась святилища з його допомогою.

Подумки дякую Аластору, який зумів донести до Мордреда, що зі мною все гаразд. Щось мені підказує, що у стривоженому стані адекватність вампіра може давати збої. 

— І от, нарешті я дістаюсь сюди, — тим часом продовжує він, зупинившись і схрестивши руки на грудях, — і що я бачу? Ти лежиш на купі листя, не рухаєшся, ні не що не реагуєш!

— Прям-таки ні на що? — здивовано перепитую я.

— Да я трусив тебе хвилин десять, доки ти повернулась до тями! — вампір сплескує руками і знову починає сновигати туди-сюди.

— Схоже, у мене дуже міцний сон, — не втримуюсь від єхидного смішка.

— Дуже смішно.

Спостерігаючи за тим, як Мордред потроху заспокоюється, а згодом і взагалі зупиняється, почавши гортати щось невидиме перед собою, я все не можу зрозуміти, з чого це раптом він настільки переймається моєю долею. Ні, це приємно, звісно, знати, що я комусь не байдужа, але цей натяк на бажання контролювати дещо… дратує. Але це роздратування мені поки що вдається утримати при собі — цьому чимало допомагає згадка про те, скільки часу цей гравець вже витратив на допомогу мені. Тож, його теж можна зрозуміти.

— Вибач, що змусила тебе хвилюватися, — криво усміхаюсь. — Я не думала, що ти настільки переймаєшся моєю долею.

На мить Мордред переводить на мене погляд з якимось дивним виразом обличчя. Сумним? Розгубленим?

— Це ти вибач, — він потирає чоло, — щось я… Зірвався.

— Ну, з ким не буває… — філософськи зауважую я та піднімаюсь на ноги. — Отже, тепер фарбуватимемо Курво?

— Зачекай-но хвилинку, — вампір піднімає долоню і знову повертається до гортання невидимих для мене сторінок. — Тут надійшла відповідь техпідтримки.

— І?..

Півхвилини зосередженого вивчення чогось — схоже, саме цього повідомлення — здаються мені вічністю. Не в змозі стояти на місці, я вже сама ладна навертати кола святилищем, але через силу утримуюсь від цього.

— Як і очікувалось, техпідтримка не здатна зарадити твоїй проблемі, — уїдливо промовляє Мордред і, скривившись, додає: — Доведеться йти на уклін до мого начальства.

— Прямо-таки… йти?

— Так, єдина форма онлайн-звернень, яку він вважає вартою своєї дорогоцінної уваги — це звіти з результатами тестування.

Тон вампіра не залишає жодних шансів на те, щоб подумати про його прихильне ставлення до адміністратора.

— Наразі він в столиці фракції нежиті, — додає він, — і якщо дуже пощастить, ми встигнемо його там перехопити.

— А якщо не встигнемо? — обережно запитую я.

— Не встигнемо — шукатимемо його деінде. Він скаче по мапі, що та скажена блоха.

— Навіщо?

— Створює, настроює, контролює, — закочує очі вампір. — Бо вважає, що без нього все працюватиме не так і взагалі розвалиться.

— А він — єдиний адміністратор?

— Всередині — так, є ще кілька зовнішніх, але вони без нагальної потреби онлайн не з'являються, у них інші обов'язки, — криво усміхається Мордред. — Тож, це єдиний варіант.

— Що ж, тоді… — знизую плечима. — Що робитимемо?

— Спочатку все ж пофарбуємо твого павука, — вампір поглядом знаходить Курво, і той намагається сховатись під моїм волоссям.

— І… як?

— Йди до статуї, — недбалий змах рукою в бік кам'яної жінки, — торкнись руки, обери верхній варіант, і далі закидай інгредієнти до чаші.

— А як їх діставати з інвентарю? — запитую я, ставши перед статуєю.

— Викликаєш інтерфейс, погляд вниз і ще раз вниз, і тицяй по іконках, що ти там набрала. Є швидший спосіб, але він підійде, якщо ти пам'ятаєш, як достеменно виглядають наявні у тебе предмети і…

— Я краще скористаюсь першим варіантом, — перериваю вампіра, адже вже не терпиться закінчити цей багатостраждальний квест.

Торкаюсь руки жінки, стаю на коліно, обираю верхній варіант. В полі зору, вгорі, залишається тоненька хмарка сріблястих пікселів, а я тим часом продовжую слідувати вказівкам Мордреда. Так до чаші потрапляють зібрані мною корінці та пакуночки чи то з водоростю, чи то з водяною травою. 

— Тепер останній інгредієнт, — чую задумливий голос вампіра у себе над головою. Попри те, що скрипт продовжує утримувати моє тіло навколішки, рухати руками та крутити головою мені все ж можна, тому я легко виявляю, що Мордред майже впритул до мене зі спини. — Почни з волосся, — радить він.