19.2

Дивна істота зиркає на мене жовтувато-помаранчевим оком з вертикальною зіницею і спритно зникає з мого поля зору. 

Невже оминуло? І що це за моб взагалі такий дивний?

Та не встигаю я витягнути шию з плечей і трохи розслабитись, як чую хрускіт битого каміння під чиїмись ногами. Розмірена, важка хода когось явно двоногого.

Цей хтось неспішно проходить по інший бік стіни, за якою ховаюсь я і теж зупиняється. 

Ну ж бо, йди собі далі, тут нікого нема. Взагалі. Зовсім нікого.

— Роксо, охороняй, — лунає низький і хрипкуватий чоловічий голос. 

Цей звук чомусь викликає відчуття холодку десь на рівні загривку. Курво на моєму плечі відчутно напружується.

Отже, гравець. Цікаво, чи встигну я вислизнути геть крізь інший пролом? Щоправда, для цього доведеться перетнути половину святилища, але…

Високий і міцний силует закриває собою майже весь пролом. Схиливши голову — через що пряме й довге чорне волосся закриває обличчя — гравець входить до святилища.

Коли він випростовується, я з певним полегшенням виявляю, що він — нежить. На це вказують суцільно чорні очі, на тлі яких виділяються лише сяючі зеленкуваті зіниці, і доволі бліда шкіра — хоч і не настільки, як у Мордреда. Піксельна хмарка над головою — сіро-срібляста. Це дає надію на те, що я не загину тут і зараз.

Попри те, що не помітити мене просто неможливо, незнайомець взагалі не звертає на мене уваги. Він прямує до статуї жінки і, торкнувшись її долоні, стає на одне коліно перед нею.

Мимоволі помічаю, що при цьому кінчики найдовших пасм його волосся мало не торкаються листя на підлозі.

Минає добрий десяток секунд, перш ніж я усвідомлюю, що це — мій шанс втекти. Ну, просто щоб не заважати, еге ж.

От тільки наступною думка відбиває мені все бажання рухатися з місця: я ж власними вухами чула, як він наказав своєму пету охороняти… щось. І якщо ота мила тваринка належить цьому гравцю, то мені якось не дуже хочеться потрапляти до її пащі. Раптом вона вирішить, що я небезпечна?

Тож, мабуть, краще мені сидіти тут тихенько та й не відсвічувати. Цей гравець прийшов по своїх справах, судячи з того, скільки він тут навколішки стоїть, і до мене йому діла нема. Тож демонструватиму взаємність.

— Гарний скін, — несподівано видає незнайомець, щойно я припиняю на нього витріщатись.

— Ем-м-м… Дякую, — скрегочу я, відчувши відчайдушне бажання заритися у свою купу листя якнайглибше.

— Вже ввели платні?

Запитавши це, гравець торкається пальців статуї та випростовується у весь свій чималий зріст. З огляду на міцну статуру та геть-чисто чорне вбрання — сорочку, штани та високі чоботи зі шнурівкою — мені на мить здається, що собою він заповнює мало не половину святилища. І це… Тривожно.

— Не знаю… — знизую плечима, — він у мене такий від початку, — і додаю, згадавши про другу морфу: — Ну, майже такий.

Відповіддю мені стає важкий погляд глибоко посаджених моторошних очей. Попри правильні риси обличчя, зовнішність цього гравця взагалі не назвеш солодкавою, на відміну від того ж Мордреда. Важке підборіддя, довгий прямий ніс і низькі брови з глибокою вертикальною зморшкою між ними.

— Аластор сказав, що у тебе проблема, і попросив допомогти.

Схоже, незабаром всі у грі знатимуть, що вона у мене є. Принаймні, гравці моєї фракції — так точно. З одного боку — приємно, що вони прагнуть допомогти. З іншого ж — що за неподобство, ніякої поваги до приватного життя.

— Ну… Мабуть, — обережно відповідаю я. 

— Тобі пощастило, розповідай, — наказує гравець та кидає в очищену мною чашу якийсь камінець, що спалахує зеленкуватим полум'ям, варто йому дзенькнути об металеве дно. — Тільки швидко, у мене мало часу.

Підкорившись наказу, глибоко вдихаю та випалюю скоромовкою:

— Я нічого про себе не пам'ятаю.

— Паскудно.

— Ще як, — авторитетно підтверджую глибокодумний висновок співбесідника.

— Так, а проблема в чому?

Еге ж, тобто в цьому він проблеми не бачить?

— Я не можу вийти з гри.

— Кнопка в правому верхньому куті.

— Вона неактивна.

— Мабуть, ти померла.

— Гадки не маю, але…

— Звернись до техпідтримки.

— У мене битий інтерфейс.

— Тоді — точно мертва, — байдуже підсумовує гравець.

— Чудова новина, — пирхаю я. 

— Думаю, Аластор не відмовиться супроводити тебе до техперса, — мій співбесідник видає дивний смішок — чи то глузливий, чи то зловісний. — Надто рідко він за когось просить.

— Мене вже супроводив… інший гравець. Тепер от… чекаю на нього з відповіддю.

— Зрозумів. Що ж, якщо виявиться, що ти тут надовго — ще перетнемось. Тоді й подивимось, чим зможу допомогти.

З цими словами все ще незнайомий гравець прямує до виходу… Тобто, пролому в стіні, крізь який потрапив до святилища.

Я ж, провівши його поглядом, лише знизую плечима. Прийшов, допитав, потішив вельми радісною новиною, в яку мені все ще не хочеться вірити, і пішов. А хто саме це був — так і не дізналась.

— Роксо, за мною, — ззовні лунає наказ, і відповіддю на нього стає напівшурхіт-напівскрегіт істоти, від якої я за будь-яких обставин хотіла би триматись якомога далі. Курво, що весь цей час нерухомо сидів на моєму плечі, перебирає лапками.

Втім, тепер зрозуміло, чому та тварюка така химерна. Можливо, десь і живуть такі дивні моби, але внутрішнє чуття чомусь мені підказує, що щось у цій ящірці є... Неправильне. А якщо воно дійсно виявиться так, то цей знайомий Аластора — некромант. І якщо мені доведеться пізніше чогось у нього вчитися — це напевно буде непросто…