Глава 19.1. Темний чемпіон

Я витрачаю кілька хвилин на те, щоб дістатися білої мітки. За цей час Курво встигає з'явитися на моєму плечі, зістрибнути з нього і переможно забігти на осяяну білим світлом ділянку першим, після чого — залізти на чахле деревце, що росте прямо крізь стіну напівзруйнованого святилища.

— Так, довів-довів, молодець…

Мимоволі усміхаюсь та підхоплюю павука під пухнасте черевце, щоб посадити його назад на плече. Але Курво знову зістрибує і видряпується на дерево — трохи вище.

Що це з ним? Наче образився. Але якось сумніваюсь, що петам у грі доступна така функція. Може, відчуває щось небезпечне?

За кілька секунд роздумів та спостерігань за тим, як павук спокійнісінько сидить собі на дереві, мало не ляскаю себе по чолу.

Його ж останньою командою було злізти з мене на дерево.

— Курво, йди до мене на плече, — промовляю я і простягаю руку.

Павук охоче користується цим імпровізованим трапом і посідає своє місце. Дійсно, корінь проблеми іноді ховається у вельми банальних речах.

Під цю думку я нарешті наважуюсь зробити крок під напівобвалене склепіння святилища.

Перше, що привертає мою увагу всередині — це листя. Товстим шаром — мені по щиколотку — воно вкриває підлогу та шелестить при кожному кроці. Жовтувате зверху, коричневе всередині та майже чорне в самому низу. 

Піднявши очі, я бачу жінку, що стоїть біля найцілішої стіни. Насторожуюсь, але вже за мить розумію — це статуя. Настільки майстерно вирізана з каменю, що здається живою. Або нежиттю, адже мармурово-біла шкіра, темні сорочка і штани та суцільно чорні блискучі очі роблять її схожою на того ж Мордреда. Тільки краса її не така солодкава — скоріше хижа. Тонкі риси обличчя, вузькі вилиці, частково прикриті пасами довгого чорного волосся, трикутне підборіддя і розтягнуті в загадковій усмішці губи.

І руки — ліва вільно звисає вздовж тіла, тоді як права простягнута вперед, долонею догори.

У ніг жінки стоїть величенька така округла срібляста чаша, напівзасипана листям.

Прошурхотівши до неї, задумливо переводжу погляд зі статуї на чашу та назад. От і що мені тепер робити? 

Статуя ніяк не підсвічується, чаша — теж. Наче просто частина пейзажу, а не щось, з цим можна взаємодіяти. Втім, я вже встигла зрозуміти, що не все в цій грі таке очевидне, як мені хотілося б.

Я вирішую спочатку приділити увагу чаші. Мій внутрішній естет вимагає очистити її від листя та сміття, адже схоже, що саме туди мені доведеться викладати все назбиране добро для фарбування Курво. Знати б ще, як все це дістати з того ніде, що замінює мені інвентар… Але я вважаю за краще розв'язувати проблеми у міру їх надходження.

Чаша виявляється не закріпленою, але компенсує це значною вагою — тільки трохи похитується від моїх дотиків. А ще — приглушено гудить. За кілька хвилин вона виявляється очищеною, але…

Нічого не змінюється. Отже, якщо і треба якось із цим взаємодіяти — то через статую. Але як?

Випростовуюсь і придивляюсь уважніше.

З такої незначної відстані мені чомусь здається, наче голова жінки трохи нахилена вперед, і вона дивиться мені кудись в область другої морфи.

І ця туди ж!

Відмахнувшись від цієї безглуздої думки, я замислююсь, що би це могло би значити. Якщо це святилище, то статуя вочевидь належить якійсь богині. Можливо, треба стати перед нею навколішки, щоб вона дивилась на мене згори вниз?

Стаю спочатку на одне коліно. Потім — на інше. За кілька секунд — взагалі на обидва.

Нульовий результат.

Схоже, доведеться чекати на Мордреда, щоб він пояснив, що мені взагалі робити в цьому клятому святилищі. Саме час пожалкувати, що погодилась на допомогу Аластора і прибула сюди надто завчасно. Адже якщо раптом загину — все одно доведеться долати шлях від самого початку.

Зітхнувши, хапаюсь за руку статуї — дарма простягає, чи що — і піднімаюсь на ноги. Та не встигаю я розімкнути пальці, як постать жінки коротко спалахує темним сріблом. Ії долоня в моїй хватці ледь відчутно ворушиться, і несподіваний скрипт змушує мене знову стати на одне коліно та прибрати руку.

Перед очима з'являється величенька така хмара сріблястих пікселів. І цілих п'ять таких само нерозбірливих варіантів відповіді.

Ну от, знайшла я спосіб взаємодіяти зі статуєю і що? А нічого. Я гадки не маю, яку відповідь обирати та до чого це призведе. Не хотілося б зробити щось не те — раптом таке собі звернення до… богині чи що це за жінка — здатне викликати якісь незворотні наслідки? А мені тут ще невідомо скільки стирчати.

Розсудивши, що логіка, яка працювала раніше, має бути актуальною і цього разу, обираю останній варіант. Наче не помилилась — знову запускається скрипт, моє тіло вкладає долоню в руку статуї та — ніби з її допомогою — встає на ноги.

От і добре. Залишилося дочекатися Мордреда і при цьому ні на кого не нарватися або не загинути ще якимось особливо безглуздим способом. 

Внутрішнє чуття підказує мені — для цього краще взагалі не виходити з напівзруйнованого святилища. Попри очевидну занедбаність, тут якось… спокійно. А якщо нагребти купу листя до он того куточку неподалік від статуї, можна спробувати навіть розміститися з комфортом.

Співвіднісши масштаб робіт і можливий результат, я знизую плечима і вирішую, що такий спосіб згаяти час нічим не гірший за будь-який інший. А головне — начебто навіть безпечний. 

Тому завзято беруся до справи та вже за кілька хвилин нагрібаю добрячу купу листя, стараючись брати тільки жовте та трохи коричневого — чорне надто крихке і мало не перетворюється на порох прямо в руках.

Всівшись поверх такого імпровізованого лежака, я роззираюсь навкруги. Може, взагалі тут прибратися? Раптом ця… богиня оцінить мій вчинок як добру справу і якось мене нагородить?

Еге ж, нагородить, потім дожене і нагородить ще раз. Хоч вона й не виглядає відверто злою, але нігтики довгі й гострі, прям як у мене. І вираз обличчя такий… З ретельно прихованою каверзою.