18.4

— Тоді не марнуватимемо час, — в голосі Аластора лунає настільки щире передчуття, що мені мимоволі стає моторошно. За відчуттями ця його інтонація схоже на дряпання по склу чимось тонким і металевим. — Паті, — додає він.

Перед моїми очима з'являється вже знайома хмарка. 

Я ще можу передумати. Дійсно, ну що там до тієї мітки залишилося? Курво мене проведе…

Але внутрішній голос наполягає на тому, що Аластор може виявитися вельми корисним знайомством. І якщо вдасться з ним потоваришувати — навіть ціною власної доволі болісної загибелі — то хай так і буде.

Обираю згоду.

— Курво, посидь на дереві, — наказую я. Пет слухняно зістрибує з мого плеча, відповзає до краю галявини та залазить на перший-ліпший стовбур.

Цієї миті я йому майже заздрю.

— Цікаве прізвисько у твого павука, — з шелестливим смішком повідомляє скелет і відлітає вбік, вочевидь поступаючись мені місцем в центрі галявини. — Схоже, ви познайомились за вельми сприятливих обставин.

— О, так, — закочую очі та стаю на запропонований клаптик землі. — Впав на голову, заплутався у волоссі, от і… Вийшло так, як вийшло.

— Можу собі уявити, наскільки сумнівним задоволенням є приручення наосліп, — задумливо тягне Аластор.

Чи то мені здається, чи то підошви моїх ніг починає поколювати. Щоб хоч трохи відволіктися від цих відчуттів, вирішую змінити положення.

— Тобі треба, щоб я стояла, чи можна сісти?

— Та хоч лягай, — знизує плечима мій супутник. — Як тобі буде зручніше.

Трохи потупцявши на місці — так, дійсно, перші… корінці вже намагаються проколоти шкіру, деяким це навіть вже вдалося — сідаю на землю. Після секундних роздумів і взагалі лягаю. Раптом збільшення площі ураження прискорить мою загибель?

— Перепрошую за дещо… делікатне запитання, — несподівано видає Аластор. — Мені здається чи у тебе змінився скін?

Кидаю косий погляд на скелета, і лише за мить розумію, що саме він має на увазі.

— Є таке, — усміхаюсь, мимоволі порівнявши його реакцію з тим, що мені заявив Мордред.

— Ця зміна декоративна чи функціональна? — в голосі гравця знову лунає та сама шкряботлива цікавість.

Схоже, дехто вирішив сумістити приємне з приємним. А я й не проти, раптом це допоможе відволіктись від поколювання, що потроху розповзається по сідницях та плечах.

— Функціональна. Це… Свого роду резервуар чи то для кислоти, чи то для отрути, яку я можу плюватися за необхідності.

— І як ти її здобула? — скелет несподівано згинається мало не навпіл, але, попри мої очікування, не для ближчого вивчення морфи, а щоб поглянути на мій бік та те, що коїться піді мною.

Дивно відчувати себе піддослідною… нежиттю.

— Не повіриш, — не утримуюсь від скреготливого смішка, — схоже, що приростила.

— Хм, — скелет неприродним чином вивертає голову та дивиться на мою другу морфу в профіль, — дійсно, колір та… текстура відрізняються від твоїх базових. Цікаво.

— І що саме? — запитую й одразу шиплю від болю. Схоже, ті… корінці зрозуміли, що тікати я нікуди не збираюсь, і вирішили перейти до активніших дій. Перед очима спливає червонувата хмарка пікселів. Схоже, починаю втрачати здоров'я.

— Що подібне я бачив у некромантів, — відповідає Аластор і знову опускає голову, щоб відстежувати те, що коїться піді мною. — Тільки вони змінюють не себе, а власних петів.

— Он як… — інформація дійсно здається мені цікавою. — І вони беруть частини від вбитих мобів?

— Так, — навіть в такому незручному положенні скелет примудряється кивнути. — Приручають якусь істоту, і на її основі створюють таку собі химеру, прищеплюючи їй можливості інших мобів.

— Схоже, мені треба ш-ш-шукати некроманта, — знову шиплю. Напади болю стають все частішими, і розмова, навіть така цікава, все гірше від них відволікає. Щось, що ховається у ґрунті, вже міцно пустило в мене свої паростки, і я відчуваю кожен їхній рух всередині. Навіть не знаю, що гірше — біль чи це мерзотне відчуття.

— Я знаю одного, який залюбки поділиться з тобою власним досвідом, — розмірено промовляє Аластор. — І не лише стосовно модифікацій.

— Тобто…

— За десять секунд ти загинеш, — перериває мене скелет та випростовується у весь свій грізний зріст. — Дякую за допомогу в експерименті, з тобою приємно працювати. Вдалого завершення квесту, — і додає з шелестливим смішком. — Думаю, ще зустрінемось.

Останні слова співпадають з особливо болючим спалахом за грудиною, від чого мене вигнуло б дугою — якби не… корінці, що міцно тримають моє тіло притягнутим до землі. Крізь червоне мерехтіння, я бачу, як постать скелета поруч зі мною розмивається, а стіна лісу за ним тьмяніє А за мить перед моїми очима знову виникає таймер зворотнього відліку до моменту відродження.

А під ним — заповітна хмарка пікселів з двома варіантами на вибір.

Мені потрібен не мій респ, так. Тому обираю другий варіант.

І коли пітьма навколо мене розвіюється, я вже стою на ногах — готова до будь-чого. От тільки огляд закриває спочатку біле піксельне мерехтіння якогось сповіщення, а одразу за ним виникає червоне. Якщо стосовно змісту першого я не маю жодної здогадки, то друге, вочевидь, вказує на загибель Курво.

Схоже, Аластор подбав і про це. Або павук просто пішов та об когось вбився.

Втім, всі ці думки вилітають з моєї голови, коли я нарешті змахую сповіщення і бачу, де саме опинилася. Переді мною — край лісу. Листя на гілках найближчих дерев білясто відблискує, відбиваючи якесь світло. Обертаюсь і бачу її — мітку. Білий стовб тягнеться з землі до неба прямо перед входом до занедбаної та напівзруйнованої будівлі.

Схоже, я дійсно досягла своєї мети.