18.3

Система послужливо демонструє мені зелену піксельну хмарку над головою гравця. Я ж відчуваю швидкоплинне полегшення — таки не помилилась. Попри те, що його нікнейму мені не розібрати, зелений колір однозначно вказує на дружність — це я вже встигла запам'ятати.

Потупцявши кілька секунд на місці, повільно наближаюсь до скелета — так вийшло, що зі спини. Невже Аластор вирішив все-таки перевірити на собі дію цієї галявини? Тобто, просто й невибагливо загинути. Це дещо… суперечить моїм сподіванням на його допомогу, тому я набираюсь сміливості, щоб заговорити першою. Та тільки-но відкриваю рота, як скелет мене випереджає:

— Привіт, не очікував тебе тут зустріти, — в його голосі не чути ні радості, ні роздратування. Шелестить собі та й все.

— Привіт. Я тебе — теж, — мимоволі усміхаюсь, хоч і знаю, що Аластор цього не побачить. — Таки знайшов собі галявинку?

— Еге ж, тільки її впливу все ще не відчуваю.

З цими словами Аластор демонструє несподівану гнучкість та схиляється вперед і вбік, спершись об землю нижньою парою рук. На кілька секунд завмерши у вельми незручній, як на мене, позі, хитає головою та знову випростовується. 

— М-м-м… Не могла б ти подивитись, будь ласка, пастка вже працює чи ще ні?

Не надто хотілося б мені це робити, але відмовляти Аластору мені не хочеться сильніше. Підійшовши до скелета впритул, я обережно оминаю його та стаю навколішки поряд. Схиляюсь до самої землі, вдивляюсь і бачу…

Мерзотне копошіння білястих… корінців під його схрещеними щиколотками. Та попри те, що пастка скелета явно помітила, хапати його чомусь явно не квапиться.

— Наче працює, але ти чомусь її не надто цікавиш, — з сумнівом відповідаю я. Відчувши поколювання у власних колінках, швидко піднімаюсь на ноги та відступаю, зупинившись поряд з Аластором з іншого боку. — На відміну від мене.

— Отже, моє припущення виявилося вірним, — зітхає скелет та з хрускотом потягується вгору верхньою парою рук.

— Яке? — з цікавістю запитую я, роблячи ще кілька кроків про всяк випадок, але так, щоб залишатися в полі зору Аластора.

— Що пастка припиняє цікавитися гравцями з певного рівня чи вище.

— Схоже, я до цього рівня ще не доросла, — супроводжую ці слова скреготливим смішком.

— Тобі тут взагалі перебувати не надто безпечно, — зауважує скелет. — Це локація для мідлів.

О, слушна мить для розповіді про те, що я тут взагалі забула. Кращий спосіб ненав'язливо попросити допомоги — дати можливість запропонувати її.

— Та я б з радістю сюди не ходила, — знизую плечима, через що моя друга морфа відчутно колишеться та наповнює мені рот слиною, а павук невдоволено перебирає лапками. — Але Мордред знайшов мені розвагу, поки сам відсутній в грі. 

Замовкаю, щоб знову перейти на інше місце, і помічаю, що скелет повертає голову слідом за мною. Оцінюю це, як виявлення цікавості.

— Він запропонував мені перефарбувати пета, — вказую на Курво, — я й погодилась, але…

— …тоді ще не знала, що пошук барвників — ще той головний біль, — зі смішком продовжує замість мене Аластор.

— О, так, — закочую очі. — Мордред поставив мітки, барвники я вже дістала… начебто. Тепер от, прямувала в бік якогось там святилища, — недбало киваю в ймовірному напряму білої мітки, яку я знову не бачу. — Дорогою помітила… — невизначено поводжу рукою, — ознаки твоєї присутності. От і…

— Отже, тобі знову потрібна допомога, — рівно зауважує скелет.

Заперечувати очевидне немає сенсу, але й просити прямо якось ніяково.

— Ну, не те щоб прям потрібна, якось же сюди я дісталась. Тож є шанс пройти й решту шляху — тут наче недалеко залишилось, — ніяково усміхаюсь, адже насправді гадки не маю, наскільки правдиві мої слова. — Але якщо у тебе немає інших планів — буду дуже рада супроводу.

Шелестливий смішок Аластора лунає надто зловісно, щоб розцінювати його реакцію, як згоду. Що ж, ні — так ні. Я — дівчина кмітлива, якщо шлють лісом — йду собі, та й все. Якщо нахабність — друге щастя, то явно не моє.

— Але якщо ти зайнятий, то більше не заважатиму, — додаю поквапом, — вибач, що відволікла.

З цими словами відступаю на кілька кроків, щоб продовжити свій шлях.

— Почекай-но, — Аластор скидає руку та повільно здіймається в повітря. — Покажи свою мапу.

Зависнувши на кілька секунд, я пригадую послідовність дій, які вже виконувала під час виконання такого ж прохання Мордреда. Примружившись від мерехтіння пікселів, повторюю ці дії та вичікувально завмираю на ті кілька секунд, протягом яких скелет тицяє кістяним пальцем в повітрі.

— Хм… Пропоную послугу за послугу, — судячи з недбалого змахування, Аластор прибирає інтерфейс.

Поколювання у стопах тонко натякає мені на необхідність зійти з місця, що я і роблю. І водночас із цим починаю мимоволі здогадуватися, яку саме послугу може попросити від мене гравець, чиє захоплення — вивчати все те новеньке, що з'являється у цій грі.

Адже ми прямо зараз знаходимось у пастці, яка на нього не реагує, отже…

— Ти допоможеш мені дослідити цю пастку, — кістяний палець вказує вниз, — а я допоможу тобі швидко дістатись святилища.

Що ж, справедливо. От тільки вмирати від цієї пастки мені взагалі не хочеться.І я, плекаючи надію на те, що Аластор має на увазі все ж не мою смерть, запитую:

— Як саме я зможу тобі допомогти з цією пасткою?

— Загинеш в ній, звісно. Попередньо я додам тебе до паті, відродишся на моїй точці респауну — це якраз поруч з потрібним тобі святилищем.

Усмішка, що лунає у відповіді скелета, шелестить, наче листя дерев навколо цієї клятої галявини. І попри те, що моя смерть піде на користь нам обом, бажання вмирати це все одно не додає. Та що вдієш, хочеш щось отримати — будь готова за це платити. До того ж, знову почуватися боржницею — теж таке собі. Тому, внутрішньо здригнувшись від усвідомлення, що на мене незабаром чекає, я відповідаю:

— Гаразд, я згодна.