18.2

Хто б міг подумати, що павуки вміють настільки швидко бігати?

Хоча, мабуть, справа навіть не стільки у швидкості переміщення, скільки у можливості прослизати в такі щілини між стовбурами, в які я не змогла би протиснутися за всього бажання, тому змушена їх оббігати та втрачати час на пошук дрібного спринтера.

Тому, вже за десяток хвилин відчайдушних спроб наздогнати спритного та верткого Курво, я здаюся та наказую:

— Курво, біжи повільніше.

У відповідь павук взагалі зникає з мого поля зору за щільною стіною міцно зрощених одне з одним дерев. Але коли я нарешті оминаю цю перешкоду, то бачу пета, що неквапливо — я б навіть сказала, демонстративно повільно — перебирає лапками по землі, прямуючи в обраному напрямку.

Зупинившись поряд та простеживши поглядом за його повільним просуванням, роблю висновок, що так ми до кінця віків йтимемо до того святилища. Отже, треба прискорити. Але тоді він напевно чкурне вперед, і тільки я його й бачитиму. Треба сформулювати команду, яка дозволить швидко просуватись, але з умовою…

— Курво, біжи швидко, але чекай на мене, якщо я відставатиму… більше ніж на десять кроків від тебе.

Цікаво, чи сприйме пет такий наказ?

Павук зупиняється, кілька секунд задумливо тупцяє, після чого стрімко зривається з місця. Я мчу за ним, але дуже швидко відстаю — цього разу, через бурелом — поламані та вивернуть з корінням дерева змушують мене зробити величенький гак — в результаті якого я виходжу на просіку, вистелену вдавленими в землю та перемолотими на друзки стовбурами.

Наче тут прокотилося щось настільки велике та важке, що стародавній ліс йому — як м'якенька травичка. 

Втім, моє збентеження цим спостереженням відходить вбік, варто мені нарешті побачити над собою небо. В якому добре помітний відблиск білого сяйва. Курво веде мене в правильній бік.

Пошукавши поглядом павука, виявляю його на протилежному краю просіки. Пет слухняно чекає на мене. От тільки мені взагалі не подобається те, що я бачу в гущавині ліса позаду нього.

Там… помітно темніше, ніж на тій ділянці, яку ми щойно перетнули.

І ця пітьма — рухається. 

— Курво, до мене, — наказую я майже пошепки.

Нам надто довго щастило не зустріти нікого занадто небезпечного в цьому лісі, тож самостійно нариватися на можливу небезпеку якось не хочеться. Та й невідомо, чи залишаться знання про напрям руху до святилища у павука після відродження.

І чи залишаться у мене сили та бажання знову долати цей шлях?..

Пітьма ж тим часом вільно просочується у найменші проміжки між деревами, обмацує повітря напівпрозорими клаптиками-щупальцями, стелеться по землі, наче…

Стривай-но.

Наче я таке вже бачила.

— Курво, лізь на плече, — наказую я павуку, що сторожко застиг біля моєї ноги.

Подолавши внутрішній острах, викликаний можливою помилкою, я роблю повільний крок вперед. 

Навіть якщо це не Аластор, то напевно якийсь інший гравець моєї фракції. А нежить наче одна одну не чіпає, якщо вірити словам Мордреда.

Неквапливо — адже доводиться дуже уважно дивитись під ноги, щоб не переламати та не пробити їх якоюсь величезною скалкою — перетинаю відкритий простір. Зупиняюсь біля перших дерев, що змогли встояти та втримати на собі вагу повалених сородичів.

До перших, тоненьких і ледве помітних, клаптиків пітьми залишається менше десятка кроків. Я дивлюсь на них і мимоволі порівнюю з водоростями, що колишуться невидимою течією — настільки плавними та заворожливими виглядають їхні рухи.

Цікаво, це бойова чи якась… вартова абілка? Чи може це взагалі просто якась пастка? Що буде, коли якийсь з цих клаптиків мене торкнеться?

З одного боку — перевіряти це мені взагалі не хочеться. Загибель зараз стала б надто несвоєчасною подією.

З іншого ж — якщо це дійсно Аластор, то… Я просто буду рада його побачити. А там, хто знає, раптом він виявиться настільки люб'язним, що проведе мене до святилища. Так, я ще та меркантильна сволота, але що вдієш. За поточних обставин вдавати з себе принцесу в біді мені навіть не треба — й без того куди не кинь оком, всюди халепа.

Здоровий глузд наполегливо радить мені оминути потенційно небезпечне місце широкою дугою і в жодному разі не дозволяти якомусь з цих щупалець себе торкатись.

Але відчуття нетерплячого поколювання в місці трохи нижче спини просто підштовхує мене вперед. Загину — так і буде. На крайній випадок, якщо стане ліньки знову чимчикувати до святилища — дочекаюсь повернення Мордреда неподалік від респу, і тоді просто підемо до білої мітки разом.

Тому я роблю один плавний крок назустріч напівпрозорій пітьмі. Другий. Третій. Четвертий.

Чи то мені здається, чи то у міру мого наближення клаптики-щупальця потроху зміщуються мені назустріч. Зціпивши зуби і внутрішньо підготувавшись відскочити назад будь-якої миті, я повільно простягаю руку вперед, дозволяю одному з найтонших щупалець торкнутися моєї долоні і…

Нічого не трапляється. Жодних неприємних відчуттів чи піксельних хмарок системних повідомлень. 

Напівпрозора пітьма просто проходить крізь мою руку.

Вважати це добрим знаком чи поганим?

Роблю ще один крок, дозволяючи доторкнутися одразу декільком щупальцям.

Результат той же — жодних відчуттів чи сповіщень.

Гаразд, вмовили.

Вже впевненіше оминаю чергову перепону з кількох притиснутих одне до одного стовбурів. А за ними моєму погляду відкривається надто знайома картина — оманливо безпечна округла галявинка.

В її центрі, прямо на землі, сидить скелет, огорнутий мінливою напівпрозорою пітьмою, від якої й простягаються на всі боки вже знайомі мені щупальця.