Глава 18.1. Біла мітка

І знову ніч, і знову респ.

Курво теж поруч.

Тільки мітка залишилася одна — білястий стовп світла десь вдалині. Судячи з того, наскільки він тонкий, пункт призначення знаходиться значно далі за попередні два.

Несподівана втома лягає мені на плечі та змушує сісти на землю прямо там, де стою. Мабуть, приблизно щось таке відчувають люди, які раптом усвідомлюють, що мають виконувати незрозумілі дії, невідомо — яким чином, а головне — гадки не маючи, навіщо це треба взагалі.

Що глобально змінить перефарбування павука в фіолетовий колір?

Нічогісінько.

І це я знала відпочатку. Мордред не приховував, що пропонує мені всі ці мандри суто для того, щоб я могла якось згаяти час до його повернення. З таким же успіхом можна було би просто сидіти на місці, сподіваючись, що ота клята галявина не повернеться і не спробує мене зжерти. Або хтось інший — замість неї.

Втім, залишатися на два дні наодинці зі своїми думками та не мати жодного вагомого приводу виринути з їхнього виру — не надто гарна ідея. Якби нормально працював інтерфейс, можна було б хоча би довідку почитати, все ж корисна справа, і йти нікуди не треба. І вмирати.

Якби нормально працював інтерфейс, я просто вийшла би з цієї гри та більше ніколи сюди не повернулась.

Але маємо, що маємо. І поточна безвихідь — це не привід поринати у безодню жалості до себе. Треба дочекатися повернення Мордреда, а за ним — відповіді техпідтримки. Не можна втрачати надію, особливо зараз — коли у мене врешті-решт почало хоча би щось виходити. Врешті-решт, барвники ж бо я таки дістала.

А за справами час дійсно летить швидше. Перша доба вже майже минула. Залишився приблизно ще один день, якого мені має вистачити для того, щоб дістатися якогось святилища. А сидячи на дупці рівно посеред лісу я цього точно не зроблю.

— Ну що, Курво, — зітхаю я, — ходімо до останньої мітки? Подивимось, що там за святилище таке…

Павук нічого не відповідає, але підкорюється моєму жесту — похлопавши рукою по плечу, я запрошую його посісти своє місце.

Все-таки, добре, що він у мене є. Не лише в ролі якого-не-якого захисника та помічника, але й просто умовно живої істоти, з якою можна поговорити, хоч і в форматі монологу.

Піднімаюсь на ноги, повертаюсь в бік мітки та роблю перші, як то кажуть, найскладніші кроки.

Нічний ліс живе своїм життям. Ліворуч щось скрегоче, праворуч — стрекоче, попереду — шелестить, зверху стрибають павуки, яких на підльоті відловлює Курво. Нормальний такий шлях, звичний, хоч і звивистий, адже доводиться дуже уважно прислухатись, придивлятись і обходити. Але саме це дозволяє уникнути значно більших проблем, ніж кілька павучків, що наполегливо прагнуть вкусити мене за голову, плече або другу морфу. Наприклад, щонайменше двох дерев, підозріло схожих на мого останнього вбивцю, якоїсь доволі величенької слимакоподібної істоти та цілої зграйки багатоніжок висотою з добрячу собаку, що вирішили прокласти свій шлях якраз навперейми мені.

От тільки зосередившись на своєчасному виявленні та униканні можливих небезпек, якоїсь миті я втрачаю з поля зору дороговказну білу мітку.

А піднявши очі догори розумію, що знайти її найближчим часом і не зможу.

Непомітно для мене ліс став настільки густим, що за щільно зімкненими кронами вгорі майже не видно неба.

Доводиться зупинитись.

От і куди мені йти? Звідки я прийшла — виявити нескладно, он на землі мої сліди. А от чи варто продовжувати шлях в тому ж напрями — ще те питання, адже неминуче потроху завертатиму вбік, а ліс може стати ще густішим, остаточно позбавивши мене будь-яких орієнтирів.

Хоча, їх і без того не було — ні зірок на небі, ні місяця.

Ковзнувши поглядом по найближчому стовбуру, мимоволі замислююсь над тим, чи вмію я лазити по деревах. Не те щоб мені прям дуже хотілося це робити, але слушніших думок щодо способів покращення огляду просто немає.

От тільки якщо мені не пощастить впасти, то в кращому разі — щось собі зламаю, в гіршому ж — просто вб'юся, і доведеться починати шлях з респу.

Доки я розмірковую над своїм становищем, Курво тільки й встигає стрибати з плеча та повертатися назад — в цій місцині замість павуків на деревах живуть якісь дрібні тварюки, схожі на усміхнених сколопендр.

Моторошне видовище навіть здалеку, щиро кажучи. А від ближчого знайомства мене самовіддано захищає павук.

Думка про те, скільки цих істот може бути серед гілок, і як всі вони радісно на мене кинуться під час видряпування стовбуром нагору, все ж змушує вагатися. Навіть якщо ці сколопендри не завдаватимуть значної шкоди та здихатимуть самі від моєї отруйної крові, їхній напад цілком здатен позбавити мене фізичної та моральної рівноваги. А там вже й до падіння недалеко — з цілком очевидними можливими наслідками.

Курво вкотре повертається на моє плече, і водночас із цим мені на думку спадає дивна, але цілком можливо, що рятівна ідея.

Чи може пет бачити мітки? Він же ж наче мій сопатієць чи щось на кшталт, якщо взагалі не частина мене. Чом би й не спробувати? Залишилося тільки сформувати правильну команду. Або команди — і давати їх послідовно в надії, що з верхівки дерева павук мене почує. І сподіватися, що пет зрозуміє команди з додатковими умовами.

— Курво, захищай себе, доки я не скажу захищати мене, — даю перший наказ.

Павук, що вже зібрався стрибати з мого плеча назустріч черговій сколопендрі, завмирає. Отже, зрозумів.

Прицільним плювком знищую багатоногу усміхнену гидоту.

— Курво, лізь на верхівку дерева.

Попри мої побоювання, що наказ захищати себе унеможливить виконання всіх подальших команд, павук спокійнісінько зістрибує з плеча на стовбур дерева та повзе вгору.

Дивно, але сколопендри його ігнорують. Схоже, я для них — пріоритетніша здобич.

Простеживши шлях павука до нижнього шару листя, я подумки прикидаю, скільки часу йому знадобиться, щоб дістатися верхівки. І тоді, коли це має нарешті статися, промовляю наступну команду.