17.2

От і що воно від мене хоче?

Пробігаюсь поглядом по мерехтливих пікселях у спробі виокремити хоча б якісь слова. Якісь склади. Та якісь букви врешті-решт!

Марно.

Вочевидь, дерево чекає на мою відповідь. Знати б ще, на яке запитання… Може, це квест якийсь? Якщо так, то надається він вельми оригінальним способом, що ще сказати.

Але якщо це квест, то чому варіантів відповіді — три, а не два? Виходить, тут не просто згода чи відмова, а ще й третій варіант з якоюсь додатковою умовою.

Дерево продовжує тримати мене гілкою в одному плечі, павук спокійнісінько сидить на другому, а я відчайдушно розмірковую, щоб обрати хоча б якийсь варіант відповіді.

За логікою, перший варіант має бути згодою… На щось. 

Останній, відповідно, відмова. І в цьому випадку мені чомусь здається, що дерево спробує мене добити.

А от середній… Можливо, це запрошення до якогось діалогу? З одного боку, це може виявитися ще гіршим, ніж просто погодитись зробити незнамо що для цієї занадто спритної дерев'яки. З іншого ж — раптом це відмова із ввічливим проханням відпустити та дозволити піти геть.

І хоча в останнє мені майже не віриться — надто не та гра — але раптом мені вряди-годи пощастить… 

А, що буде — те й буде.

Тицяю пальцем в середній варіант. 

Кілька секунд наче нічого не відбувається, лише продовжує шелестіти листя в кроні ожилого дерева. Але згодом болісні відчуття в пробитому плечі підказують мені, що гілка в ньому починає рухатись.

Дерево її витягає з мого тіла!

Скориставшись отриманою свободою, я обережно повертаюсь та потроху задкую в бік червоної мітки так, щоб не втрачати з поля зору несподівано миролюбну рослину.

І не дарма: вже за кілька кроків я розумію — зараз знову вдарить.

Не вигадавши нічого кращого, відстрибую назад, вдаряюсь спиною об інше дерево — на щастя, звичайне, і ледве встигаю пірнути вбік, щоб ухилитись від удару гілкою.

Насилу втримавши рівновагу і не покотившись по землі, зайцем кидаюсь між стовбурами, щоб дістатись до стовпу червоного світла. 

Не знаю, як я шукатиму ту рослину і чи помічу її взагалі. Тому що те божевільне дерево, судячи з шурхоту та тріскоту, повільно і невідворотньо прямує за мною. 

Мітка виявляється на величенькій такій і просторій чи то галявині, чи то просіці. Придивившись уважніше розумію, що це таки галявина.

З певного моменту я не надто полюбляю такі місця, але сподіваюсь, що для пастки вона дещо завелика.

Зиркаю назад — рухлива крона видніється поки що на прийнятній відстані, тож можна тихенько пробігтися цим простором та подивитися, чи не впаде в око якась рослина.

Мені ж там наче корінь треба, так.

А якщо у рослини є корінь, то дивитись треба під ноги.

Запізніла думка — раптом оте дерево і є потрібною мені рослиною? Це був би вельми… кумедний жарт.

Під ці думки я швидким кроком прямую до середини галявини — прямо на мітку. Шерех та хрускіт лунають за спиною все ближче.

Геть обмаль часу, якщо я не планую вивчати місцеву рослинність на бігу та ухиляючись від ударів.

Коли стовп світла зникає, галявина виглядає цілком звичайною. Серед різнотрав'я по коліно виділяються лише високі та міцні рослини з видовженим овальним листя та пишними суцвіттями, складеними з дрібних жовтих квіточок. Варто зачепитися мені оком за одну з них, як вона починає підсвічуватись.

Отже, перший крок зроблено. Знайшла.

Підійшовши до рослини ближче, я розумію, що другий крок буде складнішим. Щонайменше на дві голови вище за мене, ця травичка виглядає не надто згодною просто так віддати своє коріння. 

А хрускіт з-за спини лунає ще ближче. Схоже, оскаженіле деревце зараз відправить мене на респ.

Я наближаюсь до чи то трави, чи то куща впритул, і система вельми вчасно виводить нерозбірливий напис з трьома варіантами відповідей. Розмірковувати нема часу, тому обираю перший.

І втрачаю контроль над тілом, яке свавільно тягнеться моїми руками до листя та квітів й починає їх обривати.

Хто ж знав, що з цієї рослини можна брати не лише коріння?

Коли не потрібна мені здобич зникає з моїх долонь, система знову виводить напис. Обираю другий варіант.

Знову скрипт, але цього разу моє тіло широко розставляє ноги, хапається за доволі товстий стовбур рослини та з несподіваною легкістю витягає цей гігантський віник з ґрунту. Я намагаюсь озирнутися, щоб оцінити відстань до дерева, але моє тіло мені ще непідвладне. Воно стає на одне коліно, а на зігнуте друге вкладає нижню частину стовбура разом із розгалуженим корінням. Кілька рухів нігтями, і на землю з тихим вологим тріскотом падають окремі корінці, що одразу ж починають м'яко сяяти.

Хоч би два корені можна було взяти з однієї рослини, щоб не повторювати цю вельми неквапливу процедуру ще й для другої!

Гра виявляється підозріло прихильною до мене — перший-ліпший взятий корінець за кілька секунд зникає з моєї руки, а за ним — і другий.

А ще за кілька секунд у ґрунт поруч зі мною вгризається третій корінець — але цього разу деревний.

Кидаюсь вбік, прагнучи уникнути удару. Гілка шелестить повз мене. Якби залишилась на місці — напевно поцілила б.

— Курво, захищай мене!

Гадки не маю, як павук виконуватиме цю команду, але він слухняно зістрибує з мого плеча. Та вже за секунду у полі зору, вгорі, виникає червона хмарка пікселів, яка вочевидь свідчить про загибель пета.

Що ж, якщо це дерево таке капосне, можливо, і мені краще здатися. На таке одоробло у мене слини не вистачить.

Зітхнувши, я припиняю ухилятися від ударів та розвертаюсь до супротивника обличчям.

І чергова гілка з відчутним хрускотом пробиває груди точно посередині — між двома половинками моєї другої морфи. Гострий біль прокочується всім тілом, але вщухає, щойно дерево зневажливо струшує мене на землю.

Схоже, Мордред мав рацію. Кожен наступний раз легший за попередній. Незабаром дійсно звикну.