Глава 17.1. Червона мітка

Цього разу система не пропонує мені обрати респ — і я собі це пояснюю відсутністю Мордреда у грі.

Знову ліс. Курво з'являється поруч десятком секунд пізніше. Отже, все гаразд, і можна прямувати в інший бік — до червоної мітки.

Складнощі починаються вже за кілька хвилин шляху. 

Почати з того, що підлісок в цій стороні значно густіший, і в ньому я залишила мало не половину своєї відновленої після відродження спідниці. Тішить тільки те, що павук, отримавши команду захищати мене, продовжує сидіти на моєму плечі — тож, нічого небезпечного в цих хащах немає.

Але тільки-но я помічаю стежку, що веде приблизно в потрібний мені бік, та починаю прямувати до неї, як кущі оживають і починають обплітати мені ноги.

Хто б не створював в цій грі мобів — він явно полюбляє рослини. Навіть аж якось занадто.

Плюнувши собі прямо під ноги, відчуваю, як хватка на щиколотках потроху слабшає. Користаюсь слушним моментом і ривком долаю решту відстані до рятівної стежки.

На щастя, кущі хоча б не намагаються мене переслідувати.

Кинувши погляд вниз, бачу кілька подряпин, які одразу набухають чорною кров'ю.

— Ех ти, захисник… — зітхаю я, та роблю перші кроки стежкою.

Курво не зважає на мій докір. Втім, чого хотіти від моба, якого волею випадку та системи просто передали мені під умовне керування? Не варто переоцінювати здібності та можливості шматочка коду у вигляді волохатої восьминогої дупки вельми специфічного кольору.

Втім, коли на мене з дерева намагається напасти інший павук, Курво реагує моментально. З грізним стрекотом він стрибає навперейми мобу та просто збиває його в польоті прямо в кущі. Я навіть не встигаю загальмувати, як після кількох секунд відчайдушного стрекотання та хрускоту гілок, Курво з переможним видом вибігає на стежку та видряпується по мені назад на плече.

— Ти ж мій захисник, — мимоволі усміхаюсь та чухаю завбачливо підставлену під пальці спинку.

А заразом розумію: раптом пет не зреагував на кущі тому, що вони насправді були не мобами, а… Чим? Пасткою? Що ж, цілком ймовірно.

Врешті решт, на той шипастий кущ біля озера Курво ж напав.

Схоже, моя тваринка розумніша за мене, і дарма, що лише шматочок коду.

Відволікшись на ці роздуми, я не одразу помічаю, що стежина завертає не туди. А слідом і розумію, що мав на увазі Мордред, коли говорив про підступність такого прискорення. 

Щоб вмовити себе зійти зі стежини я витрачаю щонайменше півгодини. Хащі по обидва її боки виглядають занадто непривабливо, щоб просто взяти — та й зробити крок вбік.

А коли я нарешті це роблю, то ще півгодини витрачаю на те, щоб вмовити себе не піти стежиною назад — до того самого повороту, після якого вона й повела мене не туди. Доводиться добряче заглибитися в ліс і буквально не зводити очей з червоної мітки вдалині, щоб остаточно побороти спокусу.

Щоправда, платою за це стали два падіння через підступні корені, що звідкись взялися на моєму шляху, та одна зустріч лобом товстою гілкою. І постійне роздратування через те, наскільки повільно скорочується відстань між мною та стовпом червоного світла. Тішило тільки те, що в вечірніх сутінках цю мітку видно значно краще, ніж вдень.

Втім, це виявилося єдиним приводом для втіхи. Адже коли сутінки стали повільно перетворюватися на ніч — ліс почав оживати.

Першою спробувати мене на зуб намагається щось довге та з великою кількістю чи то ніжок, чи то щупалець. Воно раптом розкручується, як та стрічка, та звисає з розлогої гілки дерева прямо перед моїм обличчям.

Не встигнувши зрозуміти, що воно таке — втім, не надто й хочеться — я ляпасом відбиваю цю гидоту у спробі відштовхнути її якнайдалі від себе. Але якось виходить так, що розрізаю її нігтями навпіл, і одна з цих половин, все ще ворушачи лапками, падає мені на плече, звідки її зіштовхує вже Курво.

Другим охочим спробувати мертвечинки виявляється щось мухоподібне. З тихим вібруючим гулом воно раптом виривається з чагарників та таким собі снарядом несеться на мене. 

Ухилитися від однієї — не складно.

Складніше виявилося тоді, коли цих мух стало три.

Втім, проти моєї чи то кислотної, чи то отруйної слини вони виявилися безсилими. Лавіруючи між деревами, я прицільними плювками спочатку роз'їла їм крила, а решту справи зробив вчасно натравлений Курво.

Але з насправді серйозним супротивником я зустрічаюсь вже буквально за кілька десятків кроків до мітки. Її сяйво вже просочується між стовбурами дерев, коли одне з них — звичайнісіньке та нічим не примітне — раптом пронизує гілкою моє праве плече наскрізь.

Від болю, несподіванки та червоного напису перед очима я кілька секунд ошелешено дивлюся на це імпровізований кілок, загнаний не так і не туди, і лише після цього піднімаю очі на звичайнісінький собі чи то дуб, чи то ясень, чи бозна-що ще. 

І Курво на нього теж не реагує.

Що далі в ліс, тим пастки цікавіші?

Найдивнішим  в усьому цьому є те, що жодних подальших дій дерево наче й не збирається робити. Воно не відпускає мене, але й добивати не квапиться. Стоїть собі, листям шелестить, наче все гаразд й так і треба. Не мені з ним сперечатись, авжеж, але слід якось вивільнитись — мітка зовсім близько.

Але пояснення цій дивині виявляється простим. Проковзнувши поглядом від гілки — що торчить у моєму плечі, наче голка у тулубі комахи — до стовбура, звідки ця гілка росте, я бачу величезну хмару білих пікселів. А під нею — три хмарки поменше, вочевидь — варіанти відповідей.