16.2

Втім, виловлювання та висушування дрібних водоростей забирає у мене все ж дещо менше часу, ніж я очікувала. Сонце тільки-но опиняється в зеніті, коли я, замурзана по самі вуха, нарешті зішкрябую першу жменю сухого зеленкуватого порошку з розкладених на березі клаптів власної спідниці. Довелося пожертвувати власним бездоганним виглядом для прискорення процесу, використавши тканину замість сита.

Зачерпую і спостерігаю, як цінний інгредієнт… просто зникає у моїй долоні, а перед очима з'являється біла хмарка пікселів. 

Залишається тільки сподіватись, що вона сповіщає про додавання моєї здобичі до інвентарю, а не про щось інше. Хоча якраз це спрощення виглядає доволі дивно — я до останнього моменту очікувала, що зберігати та переносити речі мені доведеться у власній грудній клітині — через відсутність сумки чи чогось на кшталт. Просто тому, що ця гра поступок не робить.

Але ні, приємна несподіванка. Ну, хоча би в цьому гравцям вирішили полегшити життя, і на тому дяка.

Про те, що я гадки не маю, як потім діставати назад все напхане до інвентарю, волію поки що не думати. 

Друга жменя. З цією доводиться повозитися трохи довше — верхній шар водоростей я вже зібрала, а наступний вже починаю відколупувати від тканини.

Курво, не задіяний в процесі добування дивного зеленкуватого порошку, весь цей час знаходився на варті. Я мимоволі усміхаюсь від вигляду не надто великого павука з грізно настовбурченим хутром та загрозливо піднятою передньою парою ніг.

Все-таки добре, що до гри додали механіку, яка дозволяє заводити петів. Інакше збожеволіти тут можна було б значно швидше, ніж прокачатись.

Третя жменя вийшла найменшою, мало не символічною. Але система теж її зарахувала — зеленкуватий порошок зник з моєї долоні, залишивши по собі хмарку білих пікселів.

От і добре. Сподіваюсь, я все зробила правильно.

— Курво, до мене.

Піднімаюсь на ноги і мимоволі здригаюсь, як павук збирається на мене саме по пораненій нозі. Сліди від уколів шипами того диво-куща не виглядають загрозливо — просто товсті цятки, покриті скоринкою з чорної крові. Але вони продовжують сильно боліти, і це напевно сповільнить моє просування до наступної мітки.

Повертаюсь в бік червоної мітки, що при денному світлі виглядає майже рожевою. До неї доволі далеченько. А з огляду на те, що мене вже встигли пожувати — шлях звідси буде не тільки довшим, але й ризикованішим.

За цією розсудливою думкою слідує наступна, доволі дивна.

Може, варто вбитися, щоб відновити здоров'я? Адже шлях до червоної мітки від респу приблизно такий самий.

Як казав Мордред? Так буде доцільніше? І що я врешті-решт звикну вмирати.

Можливо, це дійсно так. Ця думка вже не викликає у мене такого страху й огиди, як було попервах. Хоча все одно за можливості я воліла б не гинути зайвий раз.

Але якщо вже обирати цей шлях, то на власних умовах.

Скривившись від болю в нозі, сідаю прямо там, де стою — на вологий зеленкуватий пісок. Окидаю поглядом навколишній краєвид. 

Кущ неподалік вже встиг відновитися, і тепер заклично тріпоче широким листям на відсутньому вітрі. Е, ні, знову відчувати на собі його голки мені взагалі не хочеться.

Є й інший варіант — оманливо мирна зелена гладь озера. Місцеві рибки напевно будуть раді поласувати мертвечинкою, а за певного везіння можуть навіть морфу подарувати, перш ніж обгризти мене до кісток, але…

Навіщо обирати щось невідоме та гарантовано неприємне, якщо є відомий і прийнятніший спосіб загинути?

— Курво, іди до мене, — наказую я.

Павук виходить із захисної стійки — опускає здиблене хутро та ставить на пісок передню пару ніг — й одразу здається меншим за розміром. Розвертається та покірно чимчикує до мене.

Цікаво, чи передбачена у грі можливість вбивства гравця його ж власним петом? От зараз і перевірю.

— Курво, атакуй мене, — даю наступний наказ.

Схоже, така команда викликає у павука щось на кшталт розгубленості. Він тупцяє на місці біля пораненої литки і… Окрім цього нічого не робить.

Можливо, треба наказати конкретніше.

— Курво, вкуси мене за ногу, — терпляче уточнюю я.

Павук робить несміливий крок в бік означеної цілі та зупиняється майже впритул. Чи то не розуміє, навіщо це взагалі треба, чи то можливість вбивства хазяїна петом дійсно відсутня.

Що ж, остання спроба. Максимально конкретна, еге ж.

— Курво, вбий мене, — і зі смішком додаю, — тобі за це нічого не буде.

Цього разу павук навіть відступає від мене. Що ж, прикро, але я принаймні спробувала використати цю можливість.

Отже, кущ чи озеро?

Та не встигаю я визначитися з варіантом, як з грізним стрекотом павук стрибає мені на груди. Через силу змушую себе сидіти нерухомо, хоча легко могла б змахнути його з себе та розчавити об щільний вологий пісок.

Невже таки зрозумів?

Тим часом Курво користається моментом і бадьоро пірнає в декольте моєї сорочки. Кілька секунд шебуршить десь на рівні мого відсутнього живота. А наступної миті я відчуваю гострий біль всередині грудної клітини, що хвилею розтікається по кістках, але при цьому на диво швидко вщухає. Перед очима з'являється червона хмара, за межами якої зелень лісу, води та піску стрімко забарвлюється у всі відтінки сірого.

Ляпнувшись плазом на спину, здається, я навіть встигаю усміхнутись — перш ніж навколишній краєвид затягується непроникним для ока серпанком пітьми.