Глава 16.1. Синя мітка

Я рухаюсь нічним лісом і мимоволі порівнюю власні враження зі своєю першою пробіжкою. Скільки минуло часу? День чи два?

Коли не спиш або не відокремлюєш одну добу від іншої якимось іншим чином — втрачається усвідомлення плину часу. Це відчуття чомусь здається мені знайомим, але приємнішим від цього не стає.

Хай там як, але зараз я почуваюся значно впевненіше, швидким кроком прямуючи до видимого здалеку стовпа синього світла. Так, на мене все ще нападають павуки, але від деяких я примудряюсь ухилятись, а решту — збивати ляпасом кудись вбік ще на підльоті.

Мабуть, зі сторони це виглядає доволі кумедно, але якщо за мною хтось і спостерігає — я цього не відчуваю.

Загалом, шлях до синьої мітки здається настільки легким та безпроблемним, що викликає у мене неясну підозру. В цій грі не може бути так просто, просто не може.

Кілька дивних довгих тварюк, що зі зловісним шурхотом перебігали мені дорогу, але чомусь не напали — не враховуються. Я навіть не встигла зрозуміти, що воно таке — промайнуло щось по землі й тільки підлісок і захрумтів.

Кожного такого разу мені доводилося витратити кілька хвилин на те, щоб вмовити себе рухатись далі. Втім, невелика плата за загальну недоторканість. Хай скільки завгодно шастають навколо, тільки б мене не чіпали.

Втім, вже на світанку мої думки про підозрілу простоту початку квесту отримують підтвердження. Адже коли сонце тільки-но починає золотити верхівки дерев, я опиняюсь на урвистому березі лісового озера, прямо з центру якого і б'є в небо стовб синього світла.

Цікаво, це просто так співпало, що мітка вказує саме на озеро, чи мені дійсно доведеться шукати жменю чогось незрозумілого прямо в воді?

Все-таки треба було начхати на ввічливість і одразу розпитати вампіра про те, як хоча б виглядає ця рослина чи що воно таке.

Підійшовши ближче краю урвища та придивившись до води, я помічаю, що вона геть зелена. Не настільки гидка, як на тому болоті, але…

— Ну що, Курво, прогуляємось узбережжям? — задумливо запитую я у павука. 

Мій голос сполохує з найближчих дерев зграйку якихось пташок. Вони проносяться повз мене, пірнають з урвища вниз та летять понад самою водою до протилежного берега. Долітають не в повному складі — трьох пташок дорогою схопили якісь рибини, що раптом виринули з води та пірнули назад вже зі здобиччю.

Курво відповідає скреготом, який здається мені невдоволеним. 

— Так, я теж не в захваті.

Напівзійшовши-напівскотившись до місцевого пляжу, я ковзаю поглядом по зеленкуватому піску. І, на мою несміливу радість, він починає підсвічуватись під моїми ногами.

Можливо, це і є те, що мені треба?

Але ж барвник має бути синім… А пісок зелений. Втім, не мені засуджувати місцеву логіку. 

Та тільки-но я зачерпую жменю піску, як сяйво навколо нього згасає, а система не виводить жодного напису, який би натякав на можливість якось взаємодіяти з ним.

Отже, я щось роблю не так. Зрозуміти би — що саме?

Можливо, його треба брати не руками? 

Окидаю поглядом околиці. На око впадає розлогий кущ з листям, розміром з мою долоню. Може згодитися.

Коли до куща залишається пара кроків, Курво напружується і тривожно скрегоче. Відволікшись на павука, я запізно розумію, що під широким лапатим листям куща на довгих вітах ховаються вельми загрозливі голки довжиною з мій палець. А наступної секунди литкою відчуваю, наскільки вони гострі.

Перед очима спливає червоний напис, я відмахуюсь від нього і водночас ривком намагаюсь відстрибнути. Та невдало — віти настільки міцно огортають мою ногу, що кожен ривок тільки заганяє ці кляті голки все глибше й глибше.

Взяла листочок, що називається!

— Курво, атакуй! — наказую я. 

Павук скочується з плеча по руці, падає на землю та біжить до куща. Я ж тим часом намагаюсь нігтями розрізати жорстку гілку, але деревина виявляється на диво стійкою до ушкоджень.

Рот наповнюється слиною настільки, що я не вигадую нічого кращого, ніж плюнути прямо на землю перед собою.

І поцілити в гілку, що оплелася навколо моєї ноги.

На мої очах листя починає чорніти та скручуватись, наче хтось опалив його вогнем.

Тобто, у мене в роті та в… грудях — якась отрута? Чи радше — кислота?

Мимоволі радію, що вона не роз'їдає мене зсередини.

Усвідомлення сенсу своєї другої морфи дозволяє мені доволі швидко впоратися з кущем, буквально заплювавши кожну його гілку. 

На щастя, це стається раніше, ніж у мене закінчується отрута.

На жаль, Курво в процесі все ж гине від однієї особливо капосної гілки, а ще — жодного придатного до використання листочка за результатами такої бійки у куща просто не залишається.

Втішаю себе думкою, що ця ідея могла від самого початку виявитися провальною — навіть там, куди моя слина не потрапила, листя засохло й завернулось в хрусткі пожухлі трубочки після загибелі цього дивного моба.

Тому я просто беру кілька дрібних листків з дерева неподалік і вирішую спробувати використати хоча би їх, якщо вже нічого кращого під рукою немає.

Повернувшись на берег, я зупиняюсь біля самої кромки води і краєм ока помічаю, що… Вона теж світиться! 

Кілька секунд стрибаю поглядом з зеленкуватого піску на насичено-зелену воду і назад… І розумію: схоже, мені треба набирати не пісок, а те, що його забарвлює.

Здогадка підтверджується, коли я зачерпую трохи води імпровізованим конвертиком з листя. І хоча вивчати зелене на зеленому доволі складно, я все ж вирізняю у воді малесенькі… Водорості? Вони виглядають чи то як ланцюжки, чи то як спіралі, і кожна м'яко підсвічується. Тобто, мені потрібні саме вони.

Сушені. Три жмені.

Схоже, Мордред може не надто квапитись з поверненням до гри. Я тут надовго.