15.2

— Треба зібрати певні інгредієнти. Які — залежить від бажаного кольору пета.

— Первісний колір враховується? — не втримуюсь від сарказму.

— Ні, — Мордред усміхається у відповідь. — В такі тонкощі механіка не заглиблюється.

Це вже цікаво.

— А які кольори можливі?

— Поки що сім — червоний, синій, жовтий, помаранчевий, фіолетовий, зелений і чорний. Без складних відтінків.

Стає ще цікавіше. Знову скосивши очі на Курво, я подумки прикидаю, який колір йому пасуватиме. Або буде найнесподіванішим. Відповідь спадає на думку напрочуд швидко.

— Хочу фіолетовий.

— А ти не шукаєш легких шляхів, — хмикає вампір і додає, перш ніж я встигаю спитати, в чому саме полягають складнощі. — Втім, нічого неможливого в цьому нема, та і йому… личитиме. А тепер відкрий інтерфейс і тицьни в лівий нижній кут.

Поводивши очима, я викликаю знайоме мерехтіння перед очима і слідую вказівці. Хмара зменшується, стає щільнішою і світлішою та набуває приблизно прямокутної форми.

— Мабуть, зараз це менш за все нагадує мапу, — продовжує Мордред, — але то саме вона. Тобі треба її розшерити, щоб я зміг поставити мітки. Лівий верхній кут над рамкою, там має бути відмітка, ткни в неї.

Примружившись, я намагаюсь розрізнити в мерехтливому танці пікселів хоча би щось, схоже на мітку. За десяток секунд наче навіть помічаю, що мінлива рамка спучується в тому місці трохи сильніше, ніж деінде. Тицяю туди пальцем.

— Так, бачу її, — мій супутник підтверджує успішний результат цих дій. Примружується, водить руками, після чого обережно, самим кінчиком вказівного пальця торкається простору перед собою.

— Для отримання фіолетового барвника тобі знадобиться два корені марени та три жмені сушеної артроспіри…

Вампір промовляє це так, наче я знаю, про що він говорить. Але схоже, що мого спантеличеного виразу обличчя замало для докладніших пояснень, а поставити пряме запитання знову не встигаю — що далі, тим швидше говорить Мордрдед:

— Мітки, де це знайти, я тобі поставив. Тож тепер, якщо бачитимеш вдалині стовп червоного чи синього світла — не лякайся, тобі просто треба йти туди та шукати інгредієнт. Після цього слід піти до святилища…

З цими словами вампір втретє тицяє пальцем в повітря.

— Ось, це біла мітка.

Я навіть кручу головою на всі боки, щоб побачити хоч якийсь натяк на згадані стовпи світла — і не помічаю їх.

— Сподіваюсь, я встигну повернутися до того, як ти туди дістанешся, але якщо ні — то май на увазі, для самого процесу фарбування знадобиться ще третій інгредієнт. Щось, що належить тобі. 

— І що це означає? — нарешті мені вдається вклинитися зі своїм запитанням.

— Гадки не маю, — у широкій усмішці цей поганець знову демонструє свої стонадцять ікл. — Наскільки я розумію, для кожного гравця він — свій, до того ж, може ще й змінюватись час від часу.

— Ти казав, що це простий квест, — уїдливо нагадую я.

— То ти ще складних не бачила, — в тон мені відповідає Мордред. — Знаю, виглядає, як нічим не виправдане ускладнення… Але не я ці квести створював, тому нічим не можу допомогти. В крайньому разі, коли збереш перші два — чекай мене біля святилища, разом міркуватимемо.

— А як довго тебе не буде? — нарешті ставлю, мабуть, найважливіше запитання за весь цей час.

— Десь півтори-два ігрових дні, — вампір зітхає. — Сесія затягнулася, тому треба деякий час побути в реальності, щоб не було проблем.

Цікаво, які саме проблеми він має на увазі? І що в такому випадку чекатиме на мене, коли нарешті вдасться вийти з цієї гри?

— А тепер, — Мордред змахує невидимий мені інтерфейс і переводить погляд на мене, — найголовніше.

Я надаю своєму обличчю виразу суцільної уваги до його слів.

— Безпосереднє взяття квесту.

Чомусь ці слова лунають глузливо.

— Візьми на руки свого павука, подивись на нього і… — вампір робить коротку, але вельми драматичну паузу, — забажай його перефарбувати.

— Знущаєшся?

— Ні, цей квест дійсно так береться.

Зітхнувши, прикладаю долоню до лівого плеча та ворушу пальцями, запрошуючи на неї павука. Той явно не квапиться приймати це запрошення і просто переповзає на праве плече.

Я на його місці зробила б те ж саме, мабуть.

— Курво, залізь на ліву руку, — промовляю наказ.

Павук слухняно переповзає назад, але замість того, щоб далі перейти на підставлені пальці — просто з'їжджає по плечу до згину ліктя.

Що ж, і не прискіпатись — адже це теж рука. До того ж, звідси його легше підхопити, що я і роблю, розігнувши ліву руку та підхопивши тільце під черевом — правою.

Підігнувши й склавши лапки, Курво в моїй долоні перетворюється на пухнасту грудку, що зворушливо дивиться на мене всіма вісьмома чорними очицями. Це виглядає настільки мило, що я ніяк не можу зосередитися на своєму бажанні його перефарбувати. Мало того, у мене його взагалі нема — вже звикла до специфічного відтінку хутра цієї дивної тварини.

Але ж треба захотіти… Ну і як це зробити?

Мені не спадає на думку нічого кращого, ніж уявити все найгидотніше, про що може нагадувати цей химерний, але при цьому доволі світлий колір суміші какао і зеленки.

Перебравши кілька варіантів, вже за півхвилини сповнююсь такої огиди, що слідом швиденько з'являється і відчайдушне бажання негайно перефарбувати павука.

І поява хмарки пікселів над тільцем мого пета підтверджує — бажання зараховане. От і добре.

Хмарка традиційно складається з нечитабельного запитання і двох таких самих відповідей.

— Обирати варіант ліворуч? — про всяк випадок запитую у вампіра, що весь цей час терпляче очікував, доки я нарешті викличу запрошення до квесту.

— Так.

Тицяю пальцем у відповідний варіант.

— А я маю при цьому щось відчути чи побачити?

— Та ні, тільки можливі інгредієнти почнуть підсвічуватись, коли та на них натраплятимеш. А так — жодних змін.