Глава 15.1. А ще тут є квести

Знову таймер зворотнього відліку, знову пікселі питання і двох варіантів відповіді на нього. Згадавши вказівку Мордреда, обираю той, що ліворуч.

Томливе очікування переродження завершується моєю появою посеред лісу. З полегшенням зітхнувши, я верчу головою на всі боки в пошуках вампіра, який обіцяв чекати на мене десь тут.

За півхвилини, протягом якої на моєму плечі вже встиг напрочуд тихо з'явитися Курво, помічаю Мордреда під одним з дерев трохи віддалік. Сидить, притулився до стовбура. Схоже, знову медитує. І чи то вдає, чи то дійсно не помітив моєї появи. Хай там як, першим до мене він явно не збирається йти.

Гаразд, я не гордовита, підійду сама.

Ковтнувши гидку в'язку слину, я прямую до вампіра. І схоже, що він дійсно проґавив мою появу, адже ледь помітно здригається та різко розплющує очі лише тоді, коли за кілька кроків до нього під моєю ногою хрумтить гілка.

Якийсь в нього дивний вираз обличчя. На ньому відбилося щось середнє між спробою не зашарітися і стримати сміх водночас.

— Що не так? — підозріло запитую я.

— Та ні, — вампір відводить погляд і починає з підозрілою цікавістю вивчати кору дерева поряд зі мною. — Все гаразд. Тобі… личить.

— Личить що?

Мої підозри посилюються, а слини в роті стає все більше — настільки, що стає незручно розмовляти. От і що з цим робити? Плюватися, наче верблюд?

— Ну… — Мордред не витримує і таки видає смішок. — Нова морфа. Щоправда, луска виглядає, наче випадково на них налипла, а так… Вельми естетично, мені подобається.

Вирішивши побути поки що вихованою дівчинкою, знову проковтую слину та продовжую запитально дивитись на свого супутника.

— О, вони ще й розмір змінюють, — несподівано видає той.

Ці слова лунають з таким щирим захватом, що я опускаю погляд, щоб роздивитися, що ж зі мною не так. І перше, що трапляється мені на очі…

Груди. Жіночі. Непоганої такої форми, підтягнуті смужками шкіри і м'язів до грудної клітини й ключиць та майже не прикриті сорочкою — через її вельми глибокий виріз.

Хм.

Рот знову наповнюється слиною, і я помічаю, як груди ледь помітно зменшуються. Та тільки-но я проковтую бридку і в'язку рідину, як обидва округлі горбики, відповідно, повертають собі первісний об'єм.

Всередині у них ця… Слина? Це типу резервуари для неї? Чи вони її не тільки зберігають, а й виробляють?

Від цієї думки мені стає смішно. Не відмовляю собі у цьому виразі позитивних емоцій, що тієї ж миті підкріплюється та посилюється картиною плавного колихання грудей від здригання моєї грудної клітини. 

Тобто, просто ржу, наче якась хижа немертва коняка.

Мордред же мовчки спостерігає за цим з поблажливим виразом, з яким, мабуть, подекуди дивляться на недолугих та пришелепкуватих.

На себе би подивився, коли вперше побачив мене… з цією морфою. Хоча й зараз він виглядає доволі кумедно — наче й намагається не пірнати поглядом у моє декольте, та виходить через раз і не одразу.

Не те щоб я відчувала потяг до ексгібіціонізму, але…

Він так мило цього соромиться, що я не витримую, та гордовито розправляю плечі. Декольте радісно розширюється настільки, що це змушує мене замислитися: за що ж там примудрилася зачепитися тканина, якщо все ще утримується на опуклостях? Мабуть, за місцеве розуміння цензури.

— Ну що, намилувалась? — схоже, така провокація остаточно уриває вампіру терпець. — У нас залишилось п'ятнадцять хвилин.

— Так, я пам'ятаю, що ти хотів узгодити план подальших дій, — задумливо відповідаю я, водночас кілька разів тицьнувши пальцями в бічну поверхню однієї з грудей. На дотик наче звичайна, м'яка й пружна водночас.

Як справжня — спадає мені на думку. Мабуть, ще один мимовільний спогад про себе в реальності. Сподіваюсь, що про власні принади, а не про чиїсь. Адже чого мені зараз тільки й бракувало б — так це гендерної інтриги.

Піднявши очі помічаю задумливий погляд Мордреда в тому ж напрямі, куди щойно був спрямований мій.

— Навіть не думай, — попереджаю якомога загрозливіше.

Зітхнувши з виглядом "не надто й хотілося", вампір піднімається на ноги та повільно прямує до мене. А я розумію, що з висоти його зросту, коли ми кудись прямуватимемо поруч, огляд морфи у нього буде ще цікавіший.

Що ж, нехай страждає. Або насолоджується. Мені не шкода, аби тільки руки не розпускав.

— Тож, який план? — невинно продовжую я.

— Я тут подумав, що тобі було б непогано виконати пару квестів.

Спостерігати за тим, як старанно вампір дивиться мені у вічі — окреме задоволення. Скільки ж йому років насправді, що він такий… чутливий і вразливий.

— І як ти це собі уявляєш? — не утримуюсь від сарказму. — Якщо там треба щось читати чи обирати — не впевнена, що результат тобі сподобається.

— Та ні, — Мордред недбало поводить рукою. Я вже встигла й призабути, наскільки манірно це виглядає — з його зовнішністю. — Квест простий — і пов'язаний з петом.

За цих слів Курво чомусь напружується і припадає до мого плеча волохатим черевцем.

— Якщо коротко — це квест на кастомізацію зовнішності. Ти можеш перефарбувати пета в одне з базових забарвлень за допомогою певних інгредієнтів.

— І що це дасть?

— Зміну кольору, якщо тебе не влаштовує поточний.

— І все?

— Для базового забарвлення — так. На його основі потім можна буде створити візерунок, і тоді пет отримає посилення.

Скосивши очі на завмерлого на моєму плечі павука кольору какао з зеленкою, я висуваю свій останній аргумент.

— А це не зробить павука помітнішим? Ну, що його бачитимуть і битимуть раніше, ніж зазвичай.

— В деяких ситуаціях це може піти на користь, — на всі стонадцять ікл усміхається Мордред.

Пригадавши наше з Курво спільне забиття риболюдини, я подумки з цим погоджуюсь.

— Гаразд, що треба робити?