Глава 14. Друга морфа

Це вже щось новеньке. Прикро тільки, що взагалі не зрозуміти, що ж таке мені пропонують.

Таймер продовжує вести зворотній відлік, і я мимоволі замислююсь про те, що станеться, якщо я не оберу жоден з варіантів. Вже навчена тим, що гра зазвичай пропонує вибір між поганим та ще гіршим рішенням, вирішую це перевірити.

Раптом мене просто викине з гри у реальність.

Тому я терпляче очікую на мить, коли крізь слабке мерехтіння пікселів на таймері відобразяться заповітні 0:00. І… 

Нічого не стається. Цифри просто висять переді мною, як і хмара-запитання зі своїми хмаренятами-відповідями.

Отже, таки доведеться обирати. Судячи з розміру битих написів, лівий довший за правий. Переводжу погляд туди-сюди, а потім просто заплющую очі та тицяю навмання. Все одно невідомо, що буде, тож навіщо мучитись роздумами?

Вже за кілька секунд розумію: навколо мене змінилось… приблизно все. Шкірою — там, де вона у мене є — відчуваю тепле вологе повітря. Втягнувши ніздрями, вловлюю важкий запах сирої риби та застояної води.

Розплющую очі. 

Я стою на острівці посеред чи то болота, чи то заболоченого озера, поверхнею якого повзе ріденький чи то дим, чи то туман. Спучене порослими високою травою купинами, воно тішить око відсутністю видимих ворогів. І лякає гарантованою наявністю поки що не видимих. 

Чудова новина, що ще сказати! 

Опускаю погляд. Бура і масна на вигляд вода починається за кілька кроків від мене і не викликає жодного бажання до неї наближатися і тим паче — торкатися.

Щось шумно плюхає десь вдалині, і від цього звуку я мимоволі здригаюсь. А коли по моїй нозі починає щось повзти, мало не підстрибую на місці — та вчасно виявляю, що це Курво.

Павук посідає своє місце на моєму плечі. Мабуть, теж хоче опинитися якнайдалі від цієї гидотної води. Покрутившись на всі боки, я оцінюю відстань до сусідніх купин. Якщо спробувати хоч трохи розігнатись, то можна спробувати перестрибнути з цієї на іншу і наступну за нею, але…

В якому напрямі рухатися?

Ці роздуми перериває поява знайомої блакитної хмари пікселів. Невже Мордред про мене згадав?

Голосе повідомлення виявляється напрочуд коротким.

— А ти де взагалі?

Чотири слова, в яких чути реальне занепокоєння. Приємно, та знати би ще, що йому відповісти…

— Посеред якогось чи то болота, чи то озера, — записую голосову відповідь.

Наступне повідомлення надходить не надто швидко. Схоже, вампіру знадобився деякий час, щоб не надто цензурно повідомити цій грі думку про моє тяжіння до несподіваних пригод. Надто спокійно лунає його голос, коли відповідь таки надходить:

— Вибач, я забув тобі повідомити, що гравці в паті при відродженні мають змогу обирати респ для появи — свій або сопатійців. Ти зараз на моїй точці респауна.

— Вельми затишне місце, я тобі так скажу… — саркастично відповідаю я. — І що тепер робити?

— Мабуть, доцільнішим буде тобі зараз вбитися та повернутися на власний респ. Це завжди перший варіант в переліку, раптом що. В мене є ще вільних півгодинки, тож я поки що почекаю тебе на місці.

Пропозиція Мордреда настільки обурює мене, що я не витримую та уїдливо відповідаю:

— От ти зараз серйозно? Вбитися, щоб перенестися?! Це, між іншим, дуже неприємно і взагалі боляче.

— Це перший десяток разів так, а далі звикаєш, — при цих словах я прямо-таки уявляю, як Мордред знизує плечима. — Тобі біля мого респу буде легше загинути, ніж мені — біля твого. Там у воді стільки тварючок, що хтось та й спокуситься. Замість суперечок вже взяла б, та й зробила.

— Вмієш ти надихати, я так дивлюся…

— Як є, — лунає коротка відповідь. — Ну-бо, швидше вб'єшся — більше часу буде для побудови плану наступних дій. 

Зневажливо пирхнувши — не на запис — я знову окидаю поглядом безрадісний пейзаж навколо. Вбитися. Легко сказати. Я скоріше помру від огиди, торкнувшись цієї води, ніж натраплю на когось хто…

Хто вже прямує до мене.

Під тривожний стрекіт Курво я спостерігаю, як від купини віддалік щось рухається до мене під водою. Моба викривають хвилі, що з короткими проміжками розходяться на всі боки, наче невідома істота на мить наближається до поверхні, але так і не показується — і знову пірнає глибше.

Помирати все ще не хочеться, але схоже, що вибору у мене просто не залишилось.

— Курво, захищай мене, — наказую я, перш ніж розумію: втручання павучка в кращому випадку просто буде безглуздим, в гіршому ж — лише розтягне мої страждання. А скасувати наказ не встигаю — позаду лунає гучний сплеск і щось міцно хапає мене за щиколотки.

Похитнувшись, ледве утримую рівновагу. Небажання гинути стає просто відчайдушним.

Різко нахиляюсь та з усієї сили встромлюю нігті у кінцівки нападника. Ними виявляються долоні — тонші за людські, вкриті вологою лускатою шкірою та короткими гачкуватими кігтями. Нігті легко пробивають луску, хватка слабшає. 

Курво з войовничим скреготом зістрибує з мого плеча назад, і наступної миті моб відпускає мої щиколотки. Розвернувшись, я бачу напіввиповзлу на купину людинорибу, що відчайдушно намагається дістати павука. Той спритно бігає по спині істоти, відшукує не надто лускаті місця і натхненно вчіплюється в них жвалами.

Що ж, якщо нагода сама йде до рук…

Зловісно усміхнувшись, я за один широкий крок наближаюсь до людинориби впритул. Встромляю нігті їй в шию — прямо в ті щілини, що віддалено схожі на акулячі зябра. Від несподіванки істота б'є довгим вузьким хвостом. Хвиля брудної вонючої води обливає мене з голови до ніг, але якимось дивом не змиває Курво у болото. Тож, павучок продовжує робити свою справу.

Ще один удар. Кров людинориби — червона, але якась… водяниста. Істота нарешті розуміє, що справжнє джерело небезпеки тут — я, і тепер хапається за мої зап'ястя. Знову б'є хвостом, міцно тримає і тягне на себе. Впершись п'ятками у вогкий ґрунт, я не даю затягнути себе у воду і щиро сподіваюсь, що Курво наносить цій тварюці хоча б якісь ушкодження, а не просто відволікає.