Глава 13. Перша кров

Я зістрибую з колін Мордреда та повертаюсь на звук. Встигаю побачити, як зникає Курво, насмерть пришпилений до стовбура дерева звичайною… стрілою?

Змахую червону хмару пікселів, що наполовину закриває огляд.

Повертаюсь в бік, звідки мала прилетіти стріла. 

Помічаю згасаючий спалах обрисів. Червоний. Гравець. Ворог.

Відчуваю, як хвиля люті прокочується тілом, підіймає волосся дибки, розплескується невидимим вогнем по кістках.

Ніхто не сміє чіпати Курво без мого дозволу.

Ця думка штовхає мене вперед, прямо в лісові хащі.

— Морті! — позаду лунає окрик Мордреда.

Лють в мені розгоряється все яскравіше. Я знаю, де знаходиться вбивця. Решта зачекає.

Доки ноги несуть мене вперед, напрочуд вдало оминаючи всі ямки та вузлувате коріння дерев, в голові спливає думка, що це погана ідея. Дуже погана. Гравець може виявитися значно сильнішим, та і боєць з мене…

А, чхати. Не вб'ю, так понадкушую, видряпаю очі, зв'яжу руки вузлом і скажу, що так і було.

Система підсвічує ворога попереду. Схоже, вже близько. Судячи з метушіння пікселів, намагається втекти.

Відволікшись на спостереження, невдало потрапляю ногою в ямку. Біль в щиколотці змушує зосередитись на переслідуванні, але й дає сили прискоритися. Ліс потроху рідшає, це полегшує переміщення. Та не лише мені.

На периферії зору виникає зелена хмарка пікселів. Змахую її. Заважає.

Ще прискоритися.

Вбивця вже настільки близько, що я помічаю страх на його… її обличчі, коли вона обертається, щоб оцінити відстань між нами.

Широко усміхаюсь. Моя усмішка просто чарівна, я знаю.

На диво сильно відштовхнувшись від землі, долаю решту відстані одним широким стрибком і з усієї сили вганяю гострі нігті в тіло гравчині.

Права рука в плече, друга — в бік ліворуч. Потрапляю в руку.

Вбивця скрикує і, збита з ніг моїм стрибком, котиться по землі разом зі мною. Я підхоплююсь на ноги першою.

Полоснути однією рукою. Полоснути другою. Піймати лезо ножа передпліччям, радісно зашипіти та щедро бризнути кров'ю прямо в обличчя та на рани гравчині.

Моя ж кров отруйна, чи не так?

Судячи з округлених очей супротивниці — такого повороту вона не очікувала. Усміхаюсь ще ширше з дивним відчуттям, що люди робити так просто не вміють. А щось у цьому таки є.

Смішно перебираючи ногами, вбивця спритно відповзає від мене по землі, стрімко перевертається та несподівано вправно спринтує з низького старту. На мить розгубившись, я кидаюсь за нею, але помічаю поодиноких світлячків на деревах вдалині.

Поселення.

Там битись не можна.

От халепа.

На плечі з войовничим стрекотом з'являється Курво. 

Тобто, з моменту його вбивства минуло лише півтори хвилини? Чи скільки там часу треба для відродження пета?..

Оце я швидка.

Мимоволі усміхаюсь — але вже нормально, а не як маніяк. Втім, зі сторони, мабуть, не надто відрізняється. Дивлюся на закривавлені руки, гостро відчуваю поріз на передпліччі та підвернуту щиколотку. Боляче.

Замислююсь над тим, де весь цей час був Мордред. Невже не зміг мене наздогнати? Якщо намагався взагалі…

Тихий шелест позаду. А ось і він, схоже.

— Небезпечна ти дівчина, — лунає задумливий голос вампіра з-за моєї спини. — Розгін від ясочки до берсерка за півтори секунди.

— Сама в шоці, — неохоче визнаю я, все ще воліючи не обертатись.

Раптом та гравчиня вирішить все ж повернутись та отримати нову порцію підбадьорливих копняків. Хоча в поточному стані я вже не впевнена, що зможу відміряти їх в належній кількості.

— Не розумію, як так взагалі сталося, — мій коментар лунає скоріше запитально, ніж стверджувально.

— На тебе напали, ти захищалась.

Я прямо-таки бачу потилицею, як Мордред при цьому знизує плечима.

— Щоправда, при цьому отримала посилення, причину появи якого я не встиг зрозуміти, надто швидко ти чкурнула геть.

— А наздоганяти мене ти явно не квапився, — не втримуюсь від невеличкої шпильки.

— Лізти в дівочу бійку — така собі ідея, — кисло відповідає вампір. — Я спостерігав здалеку на випадок, якщо за нападницю хтось вирішить вступитися. А так ви з нею одного рівня, ти посилена, я обережно ще трохи своїх пасивок додав, тож…

— Але вона все одно втекла, — похмуро констатую очевидний факт, після чого відмахуюсь від зеленої піксельної хмарки.

— Але ти все одно її дістала. Вітаю з першою кров'ю, — голос Мордреда лунає якось… тривожно і глузливо водночас. — Вона тебе що, вкусила?

Дивне запитання.

— Та ні, лише порізала трохи, — обернувшись назад, демонструю вампіру поранене передпліччя. Тільки тепер помічаю, що воно розсічене мало не до кістки.

— Тоді як ти примудрилася її отруїти?

— Полила кров'ю у відповідь, — лагідно відповідаю я і видаю усмішку — таку ж чарівну, яку відносно нещодавно демонстрував сам Мордред.

От тільки він на це не надто звертає увагу, лише криво і якось… приречено усміхається. Погляд вампіра піднятий кудись вгору, мало не до маківок дерев. 

— Винахідливо, але необачно. Тож тепер розслабся та постарайся не пручатись — тоді все закінчиться швидко.

— Ти про… — затинаюсь, коли до мене доходить зміст його слів. Гравчиня померла від моєї отрути на території поселення. І тепер нам капець. Треба щось робити. — Ми можемо втекти? — швидко запитую я.

Раптом ще є час.

Відповіддю мені стає зневажливе пирхання, а наступної миті щось шурхотить повз моє вухо, і в шию Мордреда встромляється тонка стріла з чорним оперенням. Обернувшись в бік нападника — чи нападників — я ловлю таку саму грудьми. За відчуттями, вона потрапляє точно в те пурпурове щось, що замінює мені серце. Ліс навколо починає тьмяніти, я знову чую шурхіт і свист, але болю вже не відчуваю.

Настає пітьма, а за нею — таймер зворотнього відліку.

І якийсь розбитий на пікселі напис з двома такими ж нерозбірливими варіантами відповіді.