12.2

— Що таке морфа? — запитує Мордред так, ніби я зобов'язана це знати.

У відповідь знизую плечима. Гадки не маю, і воліла б і не знати, та хто ж питає.

— Якщо я правильно пам'ятаю, — із запалом продовжує вампір замість мене, — цим словом в межах виду позначають групу, що відмінна за певною ознакою. Отже, якщо взяти до уваги ігрову умовність, то вказана у відповідному рядку отруйна кров — це те, що відрізняє тебе від інших мортіфагів. Так?

Введена в щось на кшталт легкого трансу виразним оксамитовим голосом, я можу лише непевно кивнути. А Мордреда, схоже, вже просто понесло.

— Якщо це дійсно так, то ти якось її отримала, — розмірковуючи вголос, він починає ходити взад-вперед невеличкою ділянкою берега. Я ж стою на місці  та лише повертаю за ним голову. — Звідси питання: як саме? Рандомний вибір при досягненні певного рівня або…

Вампір зупиняється і, потираючи підборіддя, піднімає очі на мене. І їхній вираз мені чомусь не подобається. 

— Ти робила щось незвичайне з моменту своєї появи тут?

— А що ти вважаєш незвичайним? — ставлю зустрічне запитання.

— Хм… Дійсно, це може бути все що завгодно… — задумливо відповідає Мордред і знову починає ходити туди-сюди та розмірковувати вголос. — Гаразд, зайдемо з іншого боку…

Задумливим поглядом він ковзає по піску під своїми ногами, після чого припиняє своє метушіння та починає оглядати ліс навколо себе, раз по раз чіпляючись очима за мене.

— Якщо припустити, що морфа не утворюється сама по собі, то отруйну кров ти мала взяти від когось чи від чогось… З огляду на місце появи та подальший маршрут, отруйними в лісі є лише…

Погляд вампіра зупиняється на мені. Точніше — на моєму плечі. Курво при цьому чомусь починає перебирати лапками. Лоскотно.

— Павуки, — задумливо оголошує Мордред. — Симбіоз з петом? — сам собі ставить він питання. — Друїдська абілка, але хто знає… Треба перевірити.

— Я не буду з ним нічого робити, — вирішую втрутитися в розумовий процес вампіра, доки він не додумався до якихось тортур для мого павука.

— І не робитимеш, — на диво легко погоджується він. — Адже для перевірки цієї версії довелося би вигнати поточного пета і взяти когось іншого. Ще той головний біль за твоїх обставин. Хм…

Мені ж раптом згадуються шматочки нутрощів, які я проковтнула бозна-коли та вже встигла про це забути.

— Здається, я знаю, як отримала цю… Морфу.

Вампір різко переводить на мене зацікавлений погляд.

— Пам'ятаю, що один зі вбитих павуків почав підсвічуватись і з нього вилізли якісь нутрощі, — невпевнено починаю я свою розповідь. — Гра видала якесь повідомлення з трьома варіантами вибору. Я обрала середній, і проковтнула ці тельбухи.

— Проковтнула? — перепитує Мордред.

— Не сама, спрацював якийсь скрипт.

— Он як… — вампір знову потирає підборіддя, — а як ті нутрощі виглядали?

— Дві невеличкі грудки… чогось, — знизую плечима.

— Мабуть, то були отруйні залози… І якщо ти їх проковтнула, це могло спричинити у тебе появу отруйної крові.

Те, як губи Мордреда потроху розтягуються в задоволено-зацікавленій усмішці, починає мене потроху лякати. І це хтось Аластора називав маніяком, еге ж.

— Здається, ти щось задумав, — висловлюю я очевидний висновок.

— Можна сказати й так, — лунає вкрадлива відповідь. — Ходімо.

Вампір запрошувально маше рукою та стрімко вирушає кудись вздовж берега. Слідувати за ним у воді важко, тому я виходжу на сушу, щоб наздогнати свого супутника.

— Куди ми йдемо?

— В місце, де можна буде зручніше розташуватись, щоб розподілити твої стати.

— Я ж нічого…

— Я тебе скерую, — відрізає Мордред тоном, від якого у мене різко відпадає бажання сперечатись.

За кілька хвилин берег озера починає підніматись, і згодом ми опиняємось на краю справжнісінького урвища, за яке відчайдушно чіпляється товстим корінням кремезне дерево. Обережно глянувши вниз, я розумію, що падати у воду мені не хочеться.

Вампір же тим часом сідає на один з товстих коренів, як на лаву, трохи зсувається назад і вказує собі на коліна.

— Сідай.

Піймавши мій вельми скептичний погляд, Мордред закочує очі. 

— Що б ти не подумала, це треба для справи. Я просто збираюсь керувати твоїми руками при розподіленні статів, — уїдливо пояснює він. — Викличеш інтерфейс, а далі я тобі допоможу.

— Навіщо? — не втримуюсь від підозрілого запитання. Підходжу ближче, але зупиняюсь поряд з вампіром та спираюсь спиною об стовбур дерева.

— Ти ж сама цікавилась, як можна згаяти час очікування, — вампір знизує плечима. — От я і вигадав нам розвагу. Вивчатимемо способи отримання морф, а якщо пощастить — ще й подивимось, якими вони бувають.

Я тихо зітхаю, але Мордред на це не зважає і продовжує натхненно розповідати.

— Спочатку треба буде перевірити, чи зможеш ти взяти матеріал для морфи з моба, якого вбив хтось інший. Якщо ні — доведеться вбивати їх самій, або хоча б добивати — хто знає…

Вампір затинається, нарешті помітивши відсутність мого захоплення цією ідеєю.

— Що, не цікаво? — смуток, який проковзує в цьому питанні, лунає якось дивно.

— Не надто, — чесно визнаю я. — Але схоже, що вибору у мене все одно немає.

Необачливі слові. І невдячні. Мене тут водять-захищають-розважають, а я ще й незадоволена. Треба тримати себе в руках.

— Вибач, будь ласка. Я розумію, що ти хочеш допомогти. Просто… Мабуть, я просто втомилася відчувати себе геймплейним інвалідом.

Скоріше б надійшла відповідь від техпідтримки. Бажано, з докладною інструкцією, як покинути гру.

— Та нічого, — зітхає вампір. — Я розумію. Хай там як, все одно розподілити стати зайвим не буде, адже я не весь час зможу бути поряд.

— Наче це мені чимось допоможе, — пирхаю я. — Я ж ні битися не вмію, нічого…

— Якщо я правильно уявляю можливі шляхи розвитку твого класу. Можна буде підібрати білд, який позбавить тебе необхідності битися.