Глава 12.1. Невеличка прогулянка

— І що тепер? — запитую я, щойно ми опиняємось на вулиці.

За той час, що ми були всередині, ліс-поселення остаточно перетворився на химерне рухливе сплетіння світла й тіней.

— Тепер залишається тільки чекати.

— Скільки?

— Та щоб я знав.

Усмішка Мордреда здається дещо винуватою, коли він, роззираючись навкруги, повертає обличчя до мене.

Вельми обнадійлива відповідь.

— Ну хоча б приблизно?

— Від одного до трьох ігрових днів. Це офіційно. Насправді ж зазвичай термін подовжують ще на три дні, іноді — навіть на шість.

Схоже, неквапливість неписі техпідтримки — ніщо, порівняно з його реальними сородичами.

— Все залежить від завантаженості спеціалістів техпідтримки, — додає вампір, але за його тоном я розумію, що офіційна причина якщо й відповідає дійсності, то явно не через численність запитів.

— А тобі надійде якесь… сповіщення про відповідь чи ще щось?

— Так, звісно. Відповідь я отримаю в особисті повідомлення. Принаймні, — Мордред криво посміхається, — я сподіваюсь, що вони додумаються надіслати його мені, а не тобі.

З цими словами вампір, схоже, нарешті вирішує, в який бік рухатися далі — і робить крок праворуч.

Я ж, оцінивши іронічність згаданої ситуації, зневажливо пирхаю та слідую за своїм супутником. З моєю вдачею, такий розвиток подій для мене вже не стане дивиною, адже потроху складається враження, наче гра всіма можливими засобами намагається утримати мене тут.

Або гра, або хтось, хто має достатньо повноважень для такого в межах цього вигаданого світу.

Хто і навіщо?

Ця думка викликає у мене неприємне відчуття, схоже на свербіння десь всередині, за грудиною. Хоч теоретично я й здатна почухати свої кістки, але розважливо вирішую цього не робити. Натомість бадьоро запитую:

— А тут є можливість якось… прискорити час? Ну там, лягти спати чи ще щось?

— Є. У живих — це сон, у нежиті — заціпеніння, яке ми кличемо медитацією. Але ними не рекомендують користуватися без нагальної потреби та в небезпечних місцях.

— Хтось може напасти?

Вампір відповідає не одразу. Протягом розмови він весь час вів мене вигадливим шляхом між деревами, але зараз чомусь зупинився. З виразом глибокої задумливості, Мордред повільно повертає голову спочатку ліворуч, а потім — праворуч. Наче щось шукає.

— І це теж, — розсіяно відповідає він. — Але основна причина — можливий розсинхрон відчуттів після пробудження, ця функція ще на стадії тестування.

— Зрозуміло… 

Схоже, виспатися мені й тут не судилося. 

Цікаво, з чого раптом така думка? Невже пам'ять все ж потроху повертається, якщо все частіше підкидає мені думки та асоціації, але без прив'язки до конкретних спогадів?

— У мене є ще кілька вільних годин тут, — труснувши головою, повідомляє Мордред. — Якщо хочеш, можу тобі показати доволі затишне й безпечне місце, щоб перечекати ніч.

Тобто, за кілька годин він мене покине. Страх залишитися на самоті у незрозумілому та ворожому ігровому світі легенько дряпає мої ребра зсередини.

— Я не проти, — знизую плечима, швидко опанувавши себе. 

Пережила першу ніч перебування тут — переживу й стільки, скільки знадобиться для того, щоб вибратися звідси.

— Тоді нам сюди.

Вампір рішуче прямує вперед, і за кілька хвилин мої відчуття вказують на те, що місцевість потроху уходить вниз.

Повітря стає прохолоднішим та вологішим. Дерева вже не нагадують чиїсь домівки, ростуть щільніше і позбавлені світлячків на гілках. Десь над головою, в їхніх густих кронах, щось то шипить, то поклацує, але це не заважає Мордреду спокійно вести мене лише йому відомим звивистим шляхом. Втім, нічний зір хоч і приглушує кольори, але завдяки йому я легко слідую за вампіром.

Ще за кілька хвилин він виводить мене на берег лісового озера. Воно виявляється невеликим — я можу осягнути поглядом його що вздовж, що впоперек. Темне дзеркало спокійної води ліниво погладжує світлий пісок та здається продовженням такого ж бездонного неба без місяця і зірок.

Дійсно, дуже… затишне місце. Спокійне. І це дещо нервує.

— Сподіваюсь, це не якась пастка? — я намагаюсь перевести свою нервовість в жарт. 

Мій скреготливий смішок розноситься над водою, відбивається від стіни лісу на протилежному березі та повертається назад вельми неприємною та занадто гучною для цього місця луною.

— Ні, це ідеальне місце для побачення з вампіром, тільки місяця уповні бракує, — в тон мені відповідає Мордред.

— Або сонця в зеніті, — підхоплюю я.

— От ти добра, — пирхає вампір.

— О, так. А ще — дуже схожа на прекрасну панянку, яка мріє про роман з ожилим мерцем, що в пориві пристрасті здатен її загризти.

— Немає в тобі романтики.

— І ніколи не було, — несподівано для себе промовляю я. Піймавши дещо здивований погляд Мордреда, додаю: — Принаймні, так мені здається.

Знизавши плечима, вампір розвертається та повільно йде вздовж піщаного берега. Він чітко дотримується тієї ледь помітної лінії, яку не перетинають ліниві хвилі озера.

Я ж вирішую не відмовляти собі в невеличкому задоволенні та просто заходжу у воду. Приємна прохолода навколо щиколоток змушує мене на мить завмерти на місці, занурившись пальцями босих ніг у щільний та чистий пісок.

Якщо наступної миті жодна тварюка не спробує мене зжерти, то я згодна визнати — є в цій грі й приємні моменти.

На диво, бажаючих не знайшлося. Ще трохи потоптавшись на місці, я вирішую наздогнати Мордреда, що вже встиг відійти від мене на добрий десяток кроків. До того ж, не обов'язково для цього виходити на берег, тому, порівнявшись з ним, не без внутрішньої зловтіхи помічаю, що чоботи вампіра таки намокли.

Деякий час ми крокуємо поряд мовчки, він — піщаним берегом, я — мілководдям. Це мовчання здається цілком комфортним, але мені чомусь відчайдушно хочеться його порушити. До того ж, я маю навіть цілком слушне запитання.