Глава 11.1. Нарешті в поселенні

Вампір виводить мене на край великого й глибокого яру з пологими схилами та порослим деревами дном. В тій низині де-не-де око чіпляється за високі стрункі будиночки, що туляться до товстезних стволів, а деякі навіть виглядають так, наче вирізали прямо в живому дереві.

— Це інше поселення, — промовляю вголос очевидний висновок.

— Так, — спокійно підтверджує Мордред. — Зваживши обставини, я вирішив повести тебе в інший бік.

Оцінивши місцеву архітектуру і визнавши її дещо… специфічною, я вирішую поставити одне вельми цікаве запитання:

— А тут… безпечно?

— В поселенні? Цілком. На нейтральній території діє пакт про ненапад.

— І його навіть дотримуються?

— Змушені, — з цими словами вампір починає першим сходити схилом вниз. — Програмного обмеження немає, але цієї домовленості так чи інакше дотримуються всі.

— Це… обнадіює.

— Але не захищає від засідок поза межами поселення, — Мордред видає мелодійний смішок. — За легендою воно засноване ельфами-вигнанцями, тож місцеві неписі однаково неприязно ставляться до всіх.

— Може, ти хотів сказати — приязно? — обережно уточнюю я.

— Я сказав саме те, що хотів сказати. Побачиш.

В голосі вампіра чути якусь дивну інтонацію, яку я до ладу не можу зрозуміти. 

— До речі, — задумливо додає вампір. — Мабуть, нам варто сформувати паті. Про всяк випадок.

— Ну… Формуй, — знизую плечима. — А навіщо?

— Мені може знадобитися розширений доступ до твоєї інфи. Приймай.

Перед моїм обличчям виникає ніжно-фіолетова хмарка пікселів. Зупиняюсь, щоб зрозуміти, куди ж тицяти.

— Ліворуч, — теж зупинившись, підказує Мордред.

Виконавши вказівку, я помічаю, як зелена хмарка пікселів над головою вампіра забарвлюється в той же самий фіолетовий колір, а слідом всім тілом пробігає хвиля якогось дивного поколювання. Не сказати, що неприємно, але вельми незвично.

Втім, Мордред вже вирушає далі, і мою увагу швидко привертає саме поселення. Що ближче ми до нього — тим більше деталей я можу вирізнити.

Складні різбленні прикраси над кожним вікном та дверима. Гілочки, що подекуди ростуть прямо зі стін. Маленькі світлячки, які пурхають з листа на листок у сутінках, що вже згустилися тут, у низині.

І жодної неписі чи гравця серед дерев, чиє розташування можна з певною умовністю назвати однією розгалуженою та звивистою вулицею.

— Гарно тут, — не витримую я мовчазної подорожі поселенням, — але якось… Тривожно.

— Це нормально, — розсіяно промовляє вампір. — Головне — нічого і нікого не чіпай, інакше швидко станеш зручною мішенню для них.

Мордред повчально показує пальцем кудись вгору. Перевівши погляд у вказаному напряму, я помічаю клаптик зеленої тканини серед зеленого ж листя над своєю головою. При уважнішому розгляді клаптик виявляється краєм плаща, поруч з яким видніється носок шкіряного чобота. Прикинувши приблизний напрям подальшого продовження тіла, я піднімаю погляд ще вище і нарешті бачу мовчазного спостерігача, що зручно розмістився на одній з товстих гілок, поклавши собі на коліна лук зі стрілою. Над головою — приблизно там, де закінчуються загострені кінчики довгих вух — спалахує хмарка жовтих пікселів.

— І багато їх тут? — задумливо запитую я, вже здогадуючись про відповідь.

— По два-три на кожному дереві. Тож, без шансів, раптом що.

Осягнувши можливі перспективи, я оминаю кожне дерево на шанобливій відстані в кілька кроків, поки вампір веде мене найширшою гілкою-вулицею. За кілька хвилин він зупиняється, мабуть, перед найвищим та найтовщим деревом у цьому лісі-поселенні.

— Нам сюди, — з цими словами Мордред наближається до прикрашених розкішним різьбленням двостулкових дверей, врізаних прямо у стовбур. На одній зі стулок виявляється невеличкий двірний молоток, і вампір торкається його.

Один удар. Другий. Третій.

Сухий і дзвінкий звук лунає якось занадто голосно в сторожкій тиші поселення. І чи то мені здається, чи то погляди всіх місцевих мешканців зараз зосереджені на моїй спині десь на рівні лопаток. Моторошне й огидне відчуття повної беззахисності. Тому я ледве не здригаюсь, коли Курво раптом вирішує перебратися на інше плече і зісковзує однієї з лапок по прикритій шкірою ключиці.

А стулки тим часом безшумно розкриваються, і простір перед дверима заливає м'яке сріблясте сяйво внутрішнього освітлення. Мені чомусь пригадується, що схожим чином інколи в іграх показують відкриття скрині зі скарбами. Від невчасності цієї асоціації я мимоволі видаю нервовий смішок. Мордред зиркає на мене через плече, після чого кивком вказує йти за ним.

Наче у мене є якийсь вибір, еге ж.

Переступивши низький поріжок, ми опиняємось в просторій кімнаті неправильно-округлої форми. Вздовж стіни широкою дугою ведуть догори ґвинтові сходи, а приблизно в центрі приміщення стоїть витончений письмовий стіл — стільниця незаймано порожня — та кілька стільців. 

Кімната добре освітлена вже знайомим сріблястим сяйвом. Придивившись уважніше, я розумію, що його джерелом є гладка біляста поверхня стін та злитих в одне з ними сходів — наче невідомий майстер наживо вирізав їх з єдиного величезного шматка прямо всередині дерева. Виглядає гарно, що ще сказати.

Згори доносяться квапливі кроки. Я ледь встигаю помітити, як напружується Мордред, коли посеред кімнати м'яко приземляється…

Хтось, хто просто й невибагливо зістрибнув звідкись згори.

Хмарка пікселів над головою цієї людиноподібної істоти із зеленкуватими перетинчастими крилами замість вух забарвлена в насичений помаранчевий колір. Кинувши побіжний погляд на Мордреда і взагалі не звернувши увагу на мене, ця істота рішуче прямує повз нас до виходу. 

Схоже, гравець. 

За кілька секунд, що мені вдається подивитися на нього зблизька, я розумію дві речі: це дівчина з доволі приємними, хоч і вельми хижими рисами обличчя, а замість шкіри у неї — дрібна луска. Наостанок осягаю ще й третю: у гравчині є хвіст — бо саме ним вона зачиняє за собою двері.