Глава 10.1. Друга спроба

Я зустрічаю Мордреда за годину-півтори, коли сонце ховається за верхівками дерев, відчутно наблизившись до обрію. 

Еге ж, зустрічаю. Натрапляю, спіткнувшись об його ногу, витягнуту поперек стежини, яку я випадково виявила і та, за вдалим збігом обставин, навіть вела в потрібний мені бік.

При цьому я була впевнена, що Мордреда там не було — доки його не торкнулася.

— Ти б ще у кущах сховався, щоб точно знайшла! — ледве втримавшись на ногах, вигукую в розпачі від такої несподіваної зустрічі. Павук на моєму плечі міцніше чіпляється за шкіру, теж — щоб не впасти.

— І я радий тебе бачити, — вампір розтягує пухкі губи в натяку на привітну усмішку. 

Привалившись спиною до стовбуру дерева, він, схоже, взагалі не збирається розплющувати очей та підніматись на ноги.

Придивившись уважніше, я помічаю пошарпаність його вбрання та глибокі порізи на блідій шкірі рук. Одна рана навіть здається наскрізною, наче хтось пробив йому долоню… ножем?

— Що робиш? — сідаю поряд навпочіпки та придивляюсь уважніше. — Щось трапилось?

— Генерую, — лунає коротка відповідь. — Ні. Але в той бік, — Мордред ліниво маше пораненою рукою кудись ліворуч від стежки, — тобі краще не ходити, знову загинеш.

— Та я вже зрозуміла, що в цій грі небезпека на кожному кроці, — я не втримуюсь від дрібки невдоволеного буркотіння. — Довго ще лікуватимешся?

— Та ні, — вампір нарешті розплющує очі, — помітив, що ти стала на стежку, от і вирішив трохи згаяти час.

— Що значить — стала на стежку? — вирішую про всяк випадок перепитати. 

Хто знає, що це означає. Раптом щось небезпечне.

— Будь-яка стежка чи дорога поза межами поселень прискорює переміщення, — погляд Мордреда чіпляється за моє плече, і від цього стає якось… незатишно. — Подивився на мапу, я помітив твоє пришвидшення, прикинув розташування місцевих стежок і вирішив перестріти тут, доки ти не пішла не в той бік.

— Та я ж за сонцем наче йшла.

Знизую плечима, забувши, що на одному з них сидить павук. Той, схоже, не очікував на мою витівку — мало не зісковзнувши, він з невдоволеним скреготом заривається глибше в моє волосся.

— Тому й кажу — доки не пішла… — хмикає вампір. — Зі стежки не так вже й легко зійти.

— Яс-сно, тут навіть стежки з каверзою.

— Як є.

Мордред зітхає — це лунає настільки томно й спокусливо, що мені стає смішно — та нарешті піднімається на ноги. Я випростовуюсь слідом за ним. І перше, що робить вампір — сходить зі стежки. Жестом вказує мені зробити те саме.

Повагавшись — знову лізти у хащі мені взагалі не хочеться — я все ж виконую вказівку.

— Відчула? — лунає запитання, супроводжуване оксамитовим смішком. 

Цікаво, він взагалі це не контролює чи просто навмисне знущається?

— Що саме?

— Тяжіння стежки.

Задумливо опускаю очі на цілком звичайнісіньку смужку витоптаного до стану каменю ґрунту.

— Ну… мені не хотілося з неї сходити, так. Ці хащі вже в печінках сидять.

— Це воно і є, — киває вампір. — Недосвідчені гравці часто недооцінюють цю властивість, і в результаті не помічають, як йдуть не туди. Аластор би тобі розповів ще про псевдостежки, які…

— До речі, — дізнаватися про черговий шедевр місцевої чи то флори, чи то фауни у мене наразі немає жодного бажання, — про Аластора…

Я супроводжую свої слова найневиннішою зі своїх усмішок. Судячи зі скептично піднятої брови вампіра, виглядає це… так собі.

— Що, розпитував тебе про галявину? — в запитанні Мордреда лунає не надто прихований сарказм.

— І це теж, але… Він склав мені дуже приємну компанію.

Аластор не збрехав, вираз обличчя вампіра був вартий цих слів. Така собі суміш здивування, скепсису й сумнівної думки про мій здоровий глузд.

Цікаво, з чого б це раптом?

Покачавши головою, вампір мовчки прямує прямо в хащі, що починаються вже за крок від стежини.

— Щось не так? — швидко наздогнавши свого супутника, з цікавістю запитую я.

— Схоже, він тримався відносно пристойно у твоїй присутності, — смішок, яким Мордред супроводжує свої слова, здається якимось… нервовим.

— Тобто?..

— Як тобі пояснити, — голос вампіра стає задумливо-вкрадливим. — Ця кістлява маніячина прагне дізнатися все про цей світ. 

— Хіба це погано?

— Ні, звісно ні. От тільки його методи іноді бувають… специфічними.

Що далі — тим цікавіше.

— Наприклад?

Мордред відповідає не одразу. Можливо, пригадує якийсь найколоритніший випадок. Втім, мені й без того є на чому зосередитись — кущі попереду докладають чималих зусиль, щоб затримати мене, через що спідницю доводиться тримати на стегнах обома руками, щоб не залишити її у вигляді клаптиків на гілках.

Краєм ока помічаю, з якою цікавістю за цим спостерігає вампір. От же ж поганець…

— Ти навмисне ведеш мене таким шляхом, — не запитую, а цілком впевнено стверджую.

З безневинним виглядом мій супутник знизує плечима.

— Уяви собі появу нової пастки, — повідомляє він, наче нічого й не сталось. — Невідомо, що саме вона робить, але всі здогадуються — нічого хорошого. Аластор розважався тим, що заганяв у неї інших гравців і спостерігав за тим, що з ними там коїться.

— Саме заганяв?

— Так. Ну хто у здоровому глузді попреться до пастки, коли відомо, де вона знаходиться?

— М-м-м… Аластор? — напівжартівливо припускаю я.

— Не без того, — вампір відвертається і дивиться кудись вбік. — Він так робить, коли цікавість виявляється сильнішою за його терпіння, або коли замало вільного часу, щоб очікувати на якогось піддослідного невдаху.

Отже, такий собі трішки схиблений дослідник. Що ж, у всіх свої маленькі радощі в цьому житті, навіть якщо воно віртуальне.

— Власне, через таку жагу до вивчення світу, Лорд Оберон двічі запрошував його до лав тестувальників, — тим часом продовжує розповідати Мордред. — Рідкісний випадок насправді, зазвичай йому вистачає однієї відмови.