Глава 9. Несподіваний друг

Зворотній відлік завершено, і я опиняюсь посеред лісу. Повільно обернувшись навколо себе, розумію, що не впізнаю це місце.

Респ перемістився? Чи змінився сам ліс?

Точно, галявина з тими… корінцями. Це ж вона переїхала на інше місце, за словами Аластора.

Цим поясненням я вгамовую хвилювання раніше, ніж воно здіймається у повну силу.

Гаразд, з першим питанням розібралася. Тепер друге: а що, власне, тепер робити?

Втім, не встигаю я перебрати нечисленні варіанти подальших дій, як перед очима виникає синє мерехтіння. Звісно, Мордред — хто ж ще?..

— Наша пісня гарна й нова, починаймо знову… 

Голос вампіра на записі лунає втомлено, мало не приречено. Через це мені водночас і його стає шкода, і сама почуваюсь винною. Хоча друге якраз — дещо зайве. Я не просила, щоб мене вбивали й тим паче — не давали можливості вийти з гри.

Фоном для цих думок слугували слова Мордреда про послабленість тіньових дисциплін вдень, і що він забув перебрати білд після останнього завдання, і ще якісь дуже розумні слова, про сенс яких я могла лише тільки здогадуватись.

На щастя, всі ці словесні самобичування обмежуються тридцятьма секундами, після яких я обираю запис відповіді:

— Не страшно, буває. Кажи, куди мені йти, — і відправляю голосове повідомлення, щиро сподіваючись, що зробила саме це, а не скасувала відправку.

За півхвилини надходить коротка і вже значно зваженіша вказівка.

— Зараз друга половина дня, тож йди за сонцем. На півдорозі я тебе зустріну.

Я ледве не відправляю у відповідь коментар про те, що було б непогано, щоб наступна наша зустріч виявилася вдалішою, ніж попередня. Але замість цього просто підтверджую, що зрозуміла.

Після чого повертаюсь обличчям до сонця — мимоволі очікуючи, що прямо зараз набіжать хмари й воно сховається за ними — і прямую у вказаний бік.

Тепер, коли мій досвід у цій грі дещо урізноманітнився — хоч і не найприємнішим чином — я помічаю значно більше деталей. 

Як частина павуків на деревах повертається в мій бік, наче проводжає мене поглядом — але не нападає, доки я не наближаюсь занадто близько. 

Як решта їхніх родичів, склавши пухнасті лапки докупи, ховається серед коріння чи гілок і ніби дрімає в очікуванні своєї черги стояти на варті. 

Як по стволах дерев час від часу спритно пробігає щось настільки довге і з такою кількістю ніг, що я не маю жодного бажання дізнаватися, що воно таке насправді. 

Як обриси деяких рослин на землі ледь помітно підсвічуються, і над ними виникає невеличка зеленкувата хмара пікселів. Мабуть, це щось корисне чи придатне для використання, але… Не в моєму випадку.

Так минає деякий час, доки переді мною не виявляється несподівана перешкода. Я виходжу на широку просіку і на іншому її краю бачу здоровенний бурелом, складений з переплетених гілок та стовбурів дерев, тягнеться на скільки вистачає огляду що ліворуч, що праворуч. З мого боку теж накидані гілки та де-не-де валяються дерева, але їх можна просто переступити.

В голові мимоволі спливає думка про те, що ця просіка нагадує шлях, проторений чимось дуже великим і здатним котитися.

Хай там як, тієї істоти поряд наче нема, і це добре.

Але мені що робити? Спробувати обійти чи перелізти?

Навіть якщо напрягти зір — краю бурелому не видно ні ліворуч, ні праворуч. Так можна обходити його хоч до самої ночі. Тому залишається один варіант — або перелазити, або лізти крізь всі ці гілки.

Підійшовши ближче, оцінюю висоту перешкоди і її міцність. Десь як дві мене заввишки, до половини складається з повалених на землю стовбурів, а вище — їхні гілки. 

Нічого складного, еге ж. За вийнятком того, що пам'ять підкидає мені той факт, що я ненавиджу кудись видряпуватися. Але іншого варіанту все одно нема.

Знайти більш-менш надійну опору для ноги виявляється не складно. Значно складніше — вирішити, за що би ухопитися, щоб підтягнутися. Перша-ліпша колода для цього не годиться — вона потроху зсувається на мене, і я швиденько зістрибую на землю, щоб уникнути неминучого падіння на неї ж, але із рештками дерева. Роблю десяток кроків вбік і роблю ще одну спробу, значно вдалішу. Вдається видертися до половини, перш ніж на мене нападає павучок, чий спокій я мимоволі порушила.

Стриманим ляпасом скинувши моба з себе, я продовжую дертися нагору. Це вже складніше, адже тонкі кілки добряче дряпають мені шкіру і при цьому не дають надійної опори. А ще в них ховаються всюдисущі павуки.

Це змушує мене прискоритися, і по той бік бурелому я опиняюсь, сторчголов гепнувшись об землю — просто і невибагливо. Боляче, перед очима мерехтять червоні пікселі, але я хоча б жива — на відміну від всіх тих павуків, яких я з гидким чваканням розчавила своїм же тілом при падінні.

Лише один залишився в живих. Павук заплутався в моєму волоссі, і цей факт цілком очікувано не подобається нам обом. Спритна падлюка відчайдушно пручається спробам витягти його з полону моїх розкішних пасм, але сама не може ні вилізти, ні вкусити, тому лише відчайдушно скрегоче. Наче це я вполювала павука і тепер збираюсь його згризти.

Десь на межі видимості вгорі виникає мінливе зеленкувате мерехтіння пікселів. Мабуть, знову щось неймовірно корисне, що не зможу ні взяти, ні використати.

Павук тим часом лементує все гучніше, тепер це навіть не скрегіт, а якийсь відчайдушний писк. І є в мене таке передчуття, що зараз на цей звук прискаче вся павуча рать.

— Курво ж ти запопадливе! — я майже втрачаю терпець, але все ще не настільки, щоб бити себе по голові. — Завмри, і я тебе витягну, і навіть не вб'ю.

Моб несподівано завмирає. Скориставшись цим шансом, я нарешті пірнаю пальцями під волохате черевце, ривком видираю павука разом із пасмом свого волосся і відкидаю геть.

Тварюка спритно приземляється на всі лапи, після чого цілком очікувано прямує до мене.

— Не підходь, — погрозливо попереджаю я.