Глава 8. Підступне поле

Йти полем, маючи перед очима чітко визначений орієнтир, виявляється значно приємніше, ніж вештатися лісом. Якби ще не вітер, що не надто приємно продуває грудну клітку, чіпляється за тканину сорочки та спідниці та раз по раз кидає в обличчя пилюку та насіння якихось трав… Добре хоч, що видимої шкоди через це я не зазнаю, тож швидко звикаю та припиняю звертати увагу.

За десяток хвилин я добираюсь до ділянки, по якій хтось наче навмисне розкидав десь зібрані круглі камені приблизно однакової округлої форми та розміру — з два складені разом кулаки. На думку одразу спадає порада Аластора — дивитись під ноги.

Можливо, він мав на увазі ці камені? Щось надто багато їх тут. Чергова пастка?

Обережне оминання підозрілого розсипу забирає у мене певний час, але й без цього що далі я рухаюсь полем, тим виразнішим стає відчуття оманливості навколишньої тиші та спокою.

Втім, за десяток хвилин на мене так ніхто й не напав. Навіть дивно якось. Моя підозрілість наростає.

Піднявши очі, я бачу, що добряче так скоротила відстань до поселення. Воно все ще далеко, але тепер я, придивившись, можу розгледіти, як по білих стінах деяких хатинок плетуться якісь рослини. А ще — чи то мені здається, чи то я бачу темну постать, що якимись дивними ривками прямує приблизно в мій бік. То зникає, то з'являється знову. 

Замислившись, про те, чи може це буди Мордред, я боляче вдаряюсь мізинцем об один з каменів, присутність якого на своєму шляху помітила занадто пізно.

Різко зашипівши від такої надмірної реалістичності відчуттів, я зупиняюсь і не вірю своїм очам. Каменюка, яка щойно отримала від мене копняка почала ворушитись! Кілька похитувань вліво-вправо, і з-під того, що здавалося верхньою частиною каменю показуються невеликі ніжки — членисті, як у краба.

Ось і кінець підозрілій миролюбності локації.

Адже слідом за першою каменюкою починають ворушитись і сусідні. І навряд чи вони роблять це, щоб просто зі мною привітатись.

Довгим стрибком я долаю рухливу перешкоду та кидаюсь навтьоки в бік поселення. Позаду чую тихій шурхіт, наче хтось біжить за мною, перебираючи безліччю маленьких ніжок. Втім, я навіть знаю — хто. Це змушує мене прискоритись, та тільки-но я це роблю, як шурхіт змінюється на дивний звук, наче…

Щось котиться.

Кидаю погляд через плече.

Каменюки котяться за мною по рівнині, наче хтось їх жбурнув! Це видовище змушує мене прискоритись ще більше, і перше, що я роблю — потрапляю ногою в ямку, приховану травою.

Різкий біль в щиколотці, червоний напис перед очима. Зціпивши зуби, я змахую купу пікселів та ледве встигаю підстрибнути, щоб не отримати удар від каменюки, що підступно кидається мені під ноги звідкись збоку. 

Звук за моєю спиною перетворюється на справжній гуркіт, наче за мною котиться вже не купа камінців, а справжня гірська лавина. Тепер обертатися вже просто страшно — нічого хорошого не побачу, а швидкість неминуче зменшиться. Та й підступні каменюки з боків продовжують котитися в очевидній спробі збити мене з ніг.

Одне лихо краще іншого. Якби не необхідність потрапити до поселення, я б залюбки повернулась до лісу. Павучки там якось… звичніші.

За зосередженим відстеженням руху каменюк спереду й по боках та виявленням ям на землі я втрачаю з поля зору того темного стрибунця, що начебто прямував з поселення мені назустріч.

І тільки коли помічаю, як по землі назустріч мені тягнеться щось чорне — піднімаю очі в очікуванні якоїсь чергової халепи та виявляю, що це Мордред. З довгим, але доволі витонченим дворучним мечем, закинутим на плече. Але за мить вампіра вже не впізнати. Обома руками встромивши меч вістрям в землю, він тримається за рукоять і сам перетворюється на напівпрозору тінь з мінливими обрисами. Коливання його темного та позбавленого обличчя силуету виглядає доволі моторошно, через що я мимоволі сповільнююсь.

— Ш-швидш-ше, — шипить на мене тінь з мечем, і від цього звуку по землі на всі боки порскають чорні напівпрозорі хвилі. 

Коли вони торкаються моїх ніг, я відчуваю не надто приємний холодок на рівні щиколоток.

Коли вони торкаються каменюк, що котяться в мій бік, ті на ходу розсипаються грудками кам'яної крихти та якихось друзок. 

Придивлятися уважніше у мене немає ані часу, ані бажання, тому я роблю відчайдушний ривок та опиняюсь поряд з Мордредом, за інерцією пробігши ще кілька кроків за його спиною.

Зблизька він виглядає ще моторошніше, ніж здалеку. Таке відчуття, наче я можу витягнути руку, і вона легко пройде крізь нього. Втім, чом би й не перевірити?

Та від цієї дурнуватої думки мене відволікає неймовірне видовище. Все те кодло, до радісно котилося за мною, тепер з не меншим ентузіазмом перетворюється на кам'яну крихту на шанобливій відстані від мене. Точніше, від вампіра. Від його темної постаті ніби тягнуться тіньові щупальця — вони обмацують землю. І лихо тому мобу, до якого вони доторкнуться.

Пафос, цілком відповідний його зовнішності. Хоча виглядає вражаюче, з цим не посперечаєшся.

От чому у всіх персонажі як персонажі, одна я… Мортіфаг. Невідомо, на що здатний мій клас і навіщо він існує взагалі.

Темні щупальця раптом зникають, наче розчиняються в повітрі. Мордред набуває звичного вигляду. От тільки каменюки полягли не всі. Трава віддалік рухається так, ніби в наш бік котиться ще щонайменше десяток.

— Ну що, побігли? — весело запитує вампір і, не чекаючи на мою відповідь, відкидає свій меч вбік.

Мимоволі простеживши за польотом зброї, я бачу, як вона прямо в повітрі перетворюється на чорний дим і зникає. Дивина, але розмірковувати над цим нема коли — каменюки вже близько. Тож я з усіх ніг кидаюсь за цим… рятівником, що вже встиг жваво чкурнути в бік поселення.

Весело йому, еге ж.

Наздогнати його виявляється не так вже й легко. А він навіть не озирається, щоб подивитись, чи встигаю я за ним. От як візьму, як помру тут посеред поля, буде мене знову шукати в лісі.