Глава 7.3

— А це обов'язково?

Менш за все мені зараз хочеться ставати свідком нового бою. Хоча ні, ще менше мені хочеться брати в ньому участь.

— Не обов'язково. 

— Тоді чому?..

— Тому що я так хочу.

Що ж, з таким вичерпним аргументом важко сперечатись. Тому у відповідь я мовчки киваю та продовжую прямувати за Аластором. Але він виявляється на диво кмітливим та поблажливо додає:

— Не хвилюйся, ти в цьому не братимеш участь.

— Це тішить, — пирхаю я. — Тобто, знову постою десь осторонь?

— Ні, підеш до поселення. Тут недалеко.

Знову киваю. От тільки…

— Але я не знаю, куди мені йти.

— Я вкажу шлях.

Що ж, замість спостерігання за бійкою доведеться йти до поселення без супроводу. І дався йому той Саттор…

— Розшарь мапу, — несподівано просить Аластор.

— М-м-м… — ну от, починається найцікавіше. — Я…

— Меню персонажа, — починає пояснювати жнець, — далі — іконка в лівому верхньому куті відкриє мапу і там ткни на позначку з заплющеним оком.

— …не бачу інтерфейс, — я нарешті отримую можливість закінчити фразу.

— Як не бачиш?

Схоже, це така несподіванка для мого супутника, що він навіть зупиняється посеред стежини.

— От так, не бачу, — розводжу руками, — інтерфейс битий, суцільні пікселі замість написів та іконок.

— Хм. Такого я ще не зустрічав, — задумливо промовляє Аластор і з тихим скреготом почісує скелетоване підборіддя.

— Тому й прямую до поселення, щоб Мордред допоміг залишити запит до техпідтримки, — зітхаю я. — Вийти з гри теж не можу. Я хоч і знаю, де знаходиться кнопка виходу — та вона неактивна.

— Я знаю одного гравця, що не може вийти з гри, — все з такою ж задумливістю озивається жнець. — Але у нього цілком очевидна причина для такої ситуації.

— Яка?

Втім, безглузде запитання. Мордред мені вже вказав на можливу перспективу.

— Він давно мертвий, — просто, навіть якось буденно відповідає Аластор та знову починає рухатись над стежкою. — В грі ще з пре-альфи. Залишити тут останню цифрову копію власної свідомості було його бажанням.

Звідкись з глибин моєї пам'яті спливає згадка — щось про те, що промовлений вголос страх допомагає легше прийняти неминуче.

— Отже, виходить, я теж мертва? — моє запитання лунає напрочуд спокійно.

— Не знаю.

Якщо у задумливості є щось на кшталт глибини, то за голосом Аластора можна зробити висновок, що він опустився ще на рівень глибше. 

— Спочатку дійсно слід поспілкуватися з техпідтримкою, вона напевно скерує запит до адміністратора. А подальші дії залежатимуть від того, де саме знаходиться тіло і в якому стані, — жнець вочевидь розмірковує вголос. — Ти підписувала договір третьої чи четвертої редакції? Яка модель чіпа?

— Гадки не маю, — визнаю чесно, готуючись розповісти ще одну цікавинку про себе. — Я нічого про себе не пам'ятаю.

— Взагалі?

— Майже. Я знаю, що це гра, а не реальність. Загалом маю уявлення про місцевий інтерфейс та деякі геймплейні моменти. Але хто я і як тут опинилась… — знову розводжу руками.

— Погано, — коротко підсумовує Аластор. — І підозріло.

— Як є.

— Що ж… Тоді я проведу тебе до краю лісу. Ми будемо там хвилин за п'ять. Далі — через поле, буде видно поселення, дійдеш сама.

— Гаразд.

Решту шляху ми долаємо мовчки. Аластор не помилився — ліс помітно рідшає. І згодом — швидше, ніж особисто мені хотілося б — моїм очам відкривається інша локація. Простора, трохи пагорбиста відкрита місцевість, вкрита строкатим килимом зелених, жовтуватих, білястих і сріблястих трав і квітів. Але мою увагу привертають гори. Навіть не так — величний гірський хребет, що темним масивом видніється крізь серпанок на горизонті й дряпає своїми гострими вершинами безхмарну блакить неба.

— Тобі — туди, — оголошує Аластор. 

Верхньою правою рукою він вказує на обриси будівель вдалині. Невеличкі білостінні будиночки з червоними стріхами виглядають цілком привітно. Схоже, поселення стоїть прямо посеред поля — не близько, звісно, але й не надто далеко.

— Дякую, — усміхаюсь я, — і за допомогу, і за приємну компанію.

Жнець видає короткий шелестливий смішок.

— Скажи це Мордреду.

— Що сказати? — здивовано поглядаю на Аластора.

— Про мою приємну компанію.

— Навіщо?

— Скажи, й дізнаєшся.

Мабуть, моя розгубленість здається женцю кумедною, бо він знову сміється. Мені ж стає цікаво: що зробить Мордред, якщо я дійсно скажу йому про приємну компанію Аластора? Треба не забути…

— Зустрічай, — рівно промовляє жнець. — Далі вона йтиме сама.

Судячи з руху пальців, це було голосове повідомлення, адресоване Мордреду. Сподіваюсь, вампір зустрічатиме мене якщо не на півдорозі, то хоча би просто за межами поселення.

— І так, наостанок, — тепер Аластор звертається до мене. — Тут доволі безпечно зазвичай, але раджу дивитися під ноги. Не все те — камінь, що ним здається. Щасти тобі.

Я встигаю лише кліпнути очима від несподіванки, коли жнець безшумною темною хмарою розчиняється серед дерев. Переводжу погляд на відкриту місцевість. Після попередження Аластора вона здається мені вже не настільки гарною. Адже, якщо придивитись, каміння там багато — від невеличких камінців біля самого краю лісу до величезних валунів, наполовину занурених у землю.

Тихо зітхнувши, я виходжу з-під захисту крайнього дерева і роблю перший крок по незнайомій локації.