Глава 7.2

Перед моїми очима постає дивне видовище. Стежка приблизно за десяток кроків попереду… ворушиться! 

— Це що таке? — запитую я мало не пошепки.

— Щотижневе переміщення, — спокійно відповідає Аластор і одразу пояснює: — Раз на ігровий тиждень на всіх локаціях змінюється місце розташування точок респауна мобів та небезпечних ділянок з пастками.

— А навіщо?

— Не знаю. Мабуть, щоб гравці не розслаблялись, — жнець супроводжує слова шелестливим смішком. — Власне, зараз ти бачиш переміщення пастки. В місці її розташування утворюється невелика світла галявина, і якщо гравець затримується на одному місці довше, ніж десять-п'ятнадцять хвилин…

— То до нього лізуть такі собі білясті корінці?

— Це черви, — виправляє Аластор. — Їхнє кубло знаходиться…

Корінці. Я і надалі вважатиму їх корінцями для власного ж спокою.

— …і приваблює здобич оманливим затишком такої галявини. Якщо хтось влаштовується на відпочинок або просто достатньо довго залишається на одному місці, вони нападають.

— Зрозуміло, дякую, — поквапом вклинююсь я, побоюючись, що він ще щось про цю гидоту розповість. — З таким я вже стикалась.

— І як відчуття? — в голосі женця прослизає дивна інтонація, яка настільки нагадує мені звук дряпання голкою по склу, що я мимоволі кривлюся. Мабуть, так лунає його цікавість.

— Неприємні, це якщо коротко і не лайливо.

— Це очевидно, але які саме? — продовжує допитуватися Аластор.

Збоченець якийсь, чи що? А таким нормальним здавався спочатку…

— Це схоже на… — я запинаюсь, — голки. Наче в тіло встромляються голки, одразу десяток, а то й більше. А потім вони, за відчуттями, чіпляються за шкіру і не дають зрушити з місця…

— Після чого проникають все глибше, доки не висмоктують всю шкалу здоров'я? — підхоплює жнець з геть не зрозумілим мені захопленням. І звучить це так, ніби тепер скло не голкою дряпають, а шкребуть пінопластом.

— Не знаю. І знати не хочу, — визнаю чесно і мимоволі ще на півкроки відступаю від Аластора. 

Точно збоченець. Як таким взагалі можна захоплюватися? 

Мабуть, відчувши мій рух, жнець повертає череп вбік і дивиться на мене через плече.

— О… Перепрошую за мою… надмірну цікавість.

— Та нічого… — заспокійливо промовляю я. — У всіх свої захоплення.

Схоже, Аластор здогадується про хід моїх думок стосовно себе, бо шелестливо сміється.

— Цю пастку ввели до гри лише тиждень тому, — пояснює він, — і у мене не було нагоди оцінити її дію на власному досвіді. Тож, задовольняю цікавість розповідями інших гравців і порівнюю їхні враження.

Ох, підказала б я йому місце, де його цікавість задовольнилася би вщент. Щоправда, для цього я маю померти, а він — знову мене знайти.

— І як, співпадають? — мені навіть вдається запитати це із зацікавленістю.

— Здебільшого, так. Завдяки цьому вдалося виявити зв'язок з галявиною і приблизний радіус покриття пастки.

— Якщо зараз мене вб'єш, а потім знайдеш, то зможеш отримати власний досвід, — саркастично зауважую я. — У мене вона була прямо на респі.

— Зараз — вже навряд, вона напевно перемістилась.

Не можу сказати, що в голосі женця не пролунав жаль з цього приводу. 

— Але якщо ти не надто квапишся до поселення, — додає він, — ми можемо простежити за переміщенням цієї.

— Насправді мені туди треба якнайшвидше, — твердо заперечую я. 

Причин цьому цілих дві, і я навіть не знаю, яка з них вагоміша — проблеми з інтерфейсом або категоричне небажання спостерігати за поведінкою бридких червів.

— Гаразд, — легко погоджується Аластор, але дивиться він все ж у напряму, куди перемістилась пастка. — Тоді вирушаймо, наче всі вже переповзли.

І першим летить вперед.

Бадьорим кроком я прямую за женцем і швидко його наздоганяю. Аластор рухається мовчки, наче витративши весь запас слів на деякий час. Втім, мені й без того є, на що відволіктись.

Ліс попереду потроху рідшає, а стежинка стає все ширшою й ширшою, доки не розділяється на два шляхи. Один і далі в'ється серед дерев, тоді як інший завертає праворуч. Простеживши поглядом за видимою ділянкою, я бачу чималенький шматок яскравого синього неба. Схоже, там закінчується ліс.

На перепутті Аластор зупиняється та всім тілом повільно обертається навколо себе. Наче щось перевіряє. Прибирає одну руку з грудей і тицяє кудись в повітря кістяним пальцем.

Гадки не маючи, що він робить, я просто стою поряд мовчки.

— Ні, ми тільки-но виходимо з лісу, — промовляє жнець.

Схоже, голосове повідомлення від Мордреда. І наступна фраза Аластора підтверджує мою здогадку:

— Так, я зрозумів, — шелестить жнець. — Десь за годину будемо.

Зі сторони це виглядає кумедно. Наче мій супутник розмовляє з деревом. Втім, я ж нещодавно, мабуть, виглядала не краще. Добре хоч, що на самоті була.

— Мордред чекає на тебе в поселенні, — повідомляє Аластор вже мені. — Він думав, що ми вже давно на місці.

— Так, Саттор знову зловив ляща, — адресоване вампіру голосове повідомлення жнець супроводжує смішком. — Схоже, він поклав око на твою подругу.

Мда, незручно виходить. Доки ці двоє точать ляси — ми нікуди не рухаємось. Втім, варто мені про це подумати, як Аластор стрімко зрушує з місця, через що доводиться за ним мало не бігти.

— Біля Північного порталу, кажеш… — задумливо тягне жнець, вочевидь, записуючи повідомлення прямо на льоту. 

Невже не можна було одразу так? Хоч і небагато часу втратили, та все ж…

Аластор же тим часом додає кілька слів тоном, який мені чомусь не подобається. Холодним таким, розважливим: 

— Можуть встигнути, там є зріз.

Цікаво, про кого вони тепер розмовляють?

— Гаразд, дивитимусь по ситуації.

— Щось трапилось? — врешті-решт не витримую я.

— У нас — ні.

На мою тиху радість, Аластор відповідає спокійно, хоч і дещо задумливо. Це дає надію на те, що все гаразд. Принаймні, поки що.