Глава 7.1. Аластор

Попри те, що наразі цей гравець явно на моєму боці, підходити до нього все ж трохи боязно. Але хоча б подякувати за порятунок — щоправда, невідомо, від чого саме — варто, тому я роблю кілька невпевнених кроків та обходжу стовбур дерева.

Впритул персонаж виглядає ще вищим, ніж мені здалося спочатку. Десь на три голови — точно. Схрестивши скелетовані руки на грудях, він нерухомо висить у повітрі обличчям до мене. Ну, як обличчям. Черепом. З червоними вогниками в очницях. Але не голова скелета привертає мою увагу, а його вбрання. 

Зібране з безлічі напівпрозорих чорних клаптиків навіть не тканини, а чогось на кшталт щільного диму, воно повністю закриває його тіло від шиї до самих п'ят та постійно рухається — наче від дотиків невідчутного вітру, що налітає то з одного боку, то з іншого. Воно здається живим і поводиться так, ніби вивчає, обмацує простір навколо свого власника.

І схрещені на грудях руки ледве видніються крізь нього. Але при цьому вбрання спокійно пропускає кістки крізь себе, коли гравець витягує одну руку та скупим і водночас недбалим рухом змахує щось невидиме для мене. Схоже, якесь сповіщення.

Вкрай банальне порівняння, та я не можу позбавитись цього враження: якби сама смерть вирішила зареєструватися в цій грі, то вона могла б виглядати приблизно так.

Шановний скелет, ти все ще до біса моторошний, але це починає мені навіть подобатись.

Вражена величною та моторошною зовнішністю незнайомця, я навіть не одразу звертаю увагу на розсип червоних пікселів у нього над головою.

— Мортіфаг? — шелестливо запитує він.

— Так, я — Мортіфаг, — навіть киваю від полегшення, зрозумівши, що нарешті дочекалась обіцяної Мордредом допомоги.

— Аластор, — розмірено промовляє скелет і повільно, я б навіть сказала — шанобливо схиляє голову у відповідь. 

Битий напис над ним змінює колір на зелений і збільшується в розмірі. Отже, тепер друзі. Добре.

— Перепрошую за спізнення, — тим часом шелестить мій новий знайомий. 

Ти диви, який чемний. Приємно. 

— Куди тебе супроводити? — додає він.

— До найближчого поселення, — невпевнено усміхаюсь, хоч і розумію, що навряд чи це є вельми приємним видовищем.

— Їх тут декілька, і ми зараз приблизно на однаковій відстані щонайменше від двох, — в голосі Аластора вловлюється натяк на сарказм.

— О… Тоді не знаю, — зніяковівши, я розумію, що дійсно гадки не маю, куди саме мені треба. А Мордред, вочевидь, не надто вдавався в подробиці завдання з супроводу. — Загалом, мені треба до поселення, де є моб техпідтримки.

— Зрозумів. 

Не промовивши більше ні слова, Аластор розвертається та прямує геть. Приголомшена його швидкістю, я затримуюсь лише на мить, перш ніж з усіх ніг побігти за ним.

Ще десяток секунд я витрачаю на те, щоб скоротити відстань між нами. Ще з півхвилини — щоб порівнятися. Але навіть зробивши це, я змушена раз по раз то відставати, то змінювати напрям руху через те, що скелет явно обрав не найзручніший, а найкоротший шлях крізь самі чагарники без жодного натяку на якусь стежинку.

Добре, що мені не треба дихати, а ще — немає жодних ознак втоми через обмежену витривалість. Цікаво, це у всіх так чи тільки у нежиті? Кумедно, якщо тільки в однієї фракції — це ж така перевага!

Відволікшись на цю думку, я мало не налітаю на дерево на повній швидкості. На жаль, біль нежить тут все ж відчуває.

Втім, вже за кілька хвилин такої відчайдушної гонитви, Аластор сповільнюється, а згодом і взагалі зупиняється посеред широкої да добре втоптаної стежки.

— Небезпечна ділянка, про всяк випадок перетнули якнайшвидше, — несподівано пояснює мій супутник. 

Мовчки киваю, все ще не в змозі повірити, що більше не треба прожогом нестися крізь хащі. Схоже, моя відповідь влаштовує Аластора, бо він одразу починає летіти над стежиною. Мені ж нічого не залишається, окрім як піти разом з ним.

Деякий час ми простуємо лісом мовчки. З одного боку — це непогано. Таке мовчання взагалі не відчувається ніяковим, адже ніхто нікого не зобов'язаний розважати розмовою. З іншого ж — мене потроху точить цікавість. Крокуючи поряд зі скелетом, я раз по раз скоса поглядаю на нього і помічаю під його вбранням щось дивне. 

На мить мені здається, наче його руки насправді не схрещені на грудях, а заведені за спину. А коли мимоволі — начхавши на те, що вирячатися на малознайомих гравців не надто ввічливо — придивляюся уважніше, то виявляю, що у нього насправді не дві руки, а… Чотири!

Цікаво, наскільки вправно він здатен вправлятися з кожною з них окремо? Чи може то просто деталь образу, а не робочі кінцівки? Хай там як, але моя цікавість стає занадто сильною для того, щоб продовжувати мовчати.

— А який у тебе клас? — зиркнувши в бік другої пари рук, запитую я.

— Жнець, — Аластор трохи повертає в мій бік голову, але при цьому анітрохи не сповільнюється. — І так, у мене чотири руки, тобі не здалося.

Невже у нього це часто запитують, якщо він передбачив моє наступне питання. Що ж, нахабніти, так повністю.

— Круто, — захоплено озиваюсь я, що цілком відповідає моїм почуттям. — А як це реалізовано, якщо не секрет? Вони… повноцінні чи допоміжні?

Якщо моє запитання чимось і не сподобалось Аластору — на його голосі це ніяк не відбилося.

— Повноцінні, але не зовсім самостійні, — розмірено шелестить він. — Обидві пари рук можуть діяти незалежно, але одна — основна, а для іншої заздалегідь готуються патерни дій для різних ситуацій.

Ось мені одразу і пояснення, як він взагалі порається з такою кількістю рук. Тепер я вже геть безсоромно дивлюся на додаткові кінцівки та помічаю, що місце їхнього кріплення — звідки б вони там не росли — трохи зміщене назад. Мабуть, щоб руки не плуталися.

Від цієї думки мимоволі усміхаюсь.

— Дякую за пояснення, — і, згадавши, що дещо так і не зробила, — і за порятунок. Я ж правильно зрозуміла, що той… ліхтар був ворогом?