Глава 6. Несподівана халепа, а порятунок — ще несподіваніший

Не знаю, скільки я прокружляла на обраній ділянці, але час йшов, небо вже починало потроху світлішати, а обіцяного Мордредом помічника все ще не було. Знала б, в який бік слід рухатись — то вже й сама дісталася того нещасного поселення. Але домовленість є домовленість, і я мала її дотримуватись.

І тому гаяла час за ухилянням від павуків, що час від часу стрибали на мене з найближчих дерев, після чого копняками відкидала їх і стежила, наскільки далеко пролетять. Дехто при цьому виживав і вперто повертався до мене, решта — гинула або ще в польоті, або по приземленню. Не те щоб мені подобалась ця розвага, але нічого кращого місцева локація запропонувати не могла. І добре, що так.

Ліс навколо мене потроху прокидався. Кольори повернули собі яскравість — з чого я зробила висновок, що вже геть світло. Піднявши очі, виявляю підтвердження цьому — сонце вже золотить верхівки дерев. Та й відчайдушне волання птахів у вишині теж на це натякає. 

Аластора все ще немає. Цей факт викликає у мене глухе роздратування — навіть не через безвідповідальність не знайомої мені людини, а через безглуздо втрачений час. Невже Мордред не міг дати мені якийсь орієнтир, щоб я змогла самотужки дістатись поселення? 

Втім, без знання локації та її особливостей, моя мандрівка могла виявитися не менш безглуздою втратою часу. Але хоча б трохи веселішою, чи що.

Сонце піднімається швидко. І я мимоволі милуюсь тим, як його промені ллються між стовбурами дерев, відбиваються від їхнього гладкого глянцевого листя, підсвічують золотом ворсинки на тілах остогидлих мені павуків, що ховаються на нижніх гілках.

Водночас це видовище наштовхнуло мене на думку, що крізь гущавину лісу сонце б так не просвічувало, отже… Неподалік знаходиться або просіка, або поле. А я стою на краю лісу.

Це несподівано підіймає мені настрій. Кращий огляд — більше можливостей зорієнтуватись та й просто — хоча б якесь різноманіття. Тому, не вагаючись, я крокую назустріч світлу і… вже за кілька секунд розумію, що його джерело — не сонце.

Тому що воно рухається.

Перше, що я роблю — стрімко ховаюсь з тіньового боку найближчого дерева. Добре, що стовбур достатньо товстий, щоб закривати мене повністю що в профіль, що в анфас. Погано, що павукам це дерево теж до вподоби, і моїй появі поряд з ним вони взагалі не раді. Втім, практика прибивання цих істот у мене напрацьована, тому я відбуваюся лише парою укусів, перш ніж всі бажаючі мене вбити не застигають нерухомими тушками на землі. 

А сяйво тим часом просочується повз дерево з обох боків від мене. Здалеку воно ще було схожим на сонячне світло, але зараз воно виглядає надто мінливим та мерехтливим, щоб його можна було сплутати. Завмерши у рятівній тіні, я відчайдушно розмірковую, що мені робити.

Тікати? Можна спробувати, звісно, але є таке передчуття, що далеко втекти не вдасться. Та й підставлятися під це дивне світло мені чомусь взагалі не хочеться.

Битися? Було б смішно, якби не гарантовано сумний результат цієї витівки.

Тим часом до сяйва додається звук — важкі й розмірені кроки. Хтось неквапливо прямує майже в мій бік.

Може, це і є Аластор? Мордред жодним чином не описав зовнішність того, хто мав прийти мені на допомогу. Що ж, краще пізно, ніж ніколи…

Та щойно я нарешті вирішую вийти з-за стовбуру, як мою увагу привертає якийсь рух між стовбурами вдалині. Щось велике й чорне стрімко несеться в мій бік, кидається то ліворуч, то праворуч між деревами. І що ближче воно до мене, тим темніше стає вдалині. Наче ота величезна чорна пляма поглинає світло, навколо мене.

А це вже що таке? Чи хто?

Оце так трапила в халепу. Позаду невідомо хто чи що, а попереду — ще краще.

І радості мені не додає навіть те, що вже за кілька секунд я можу роздивитись, що темна пляма насправді — це людиноподібна фігура. Огорнута просторим чи то чорним, чи то темно-сірим вбранням до п'ят, вона значно вища за звичний мені людський зріст. І якась… дивна за обрисами.

Причину цього враження, як і дуже швидкого просування лісом, я з'ясовую ще за кілька секунд. Це нежить. Роблю такий висновок, побачивши жовтувато-білий череп, що височіє над темною масою багатошарового вбрання. У нього — чи у неї — ще й очниці світяться. Гарненькі такі червоні вогники.

Це чомусь трохи заспокоює. Мордред наче ж казав, що гравців нашої фракції небагато, і до своїх новачків вони ставляться поблажливо.

Залишається тільки сподіватись, що це правда. І що я не помилилась, прийнявши за гравця якогось особливо небезпечного моба.

А раптом Аластор — не отой ліхтар позаду, а оцей скелет? Бо надто він якось… квапиться до мене. Або не до мене. Тому що просто пролітає повз мою ненадійну схованку, не звернувши на мене уваги — принаймні, так, щоб я це помітила.

І коли це сталося, я зауважую, що кроки позаду стихли. А світло, хоч і не зникло, але помітно потьмянішало. Мало того, тінь від стовбура, за яким я сховалася, стає помітно ширшою. Простеживши поглядом вздовж неї, також помічаю, що межа між світлом і тінню — коливається і втрачає чіткість. Наче тепер від сяйва мене закриває щось рухливе та напівпрозоре.

Здається, я навіть розумію, що саме. Але від спроби впевнитися у своїй здогадці мене утримує тихий голос. Він лунає дуже близько, прямо з протилежного боку мого дерева, і чомусь викликає у мене асоціацію з м'яким шелестом напівзіпрілого листя під ногами.

— Тобі знову нема чого робити?

Лунає приглушений металевий скрегіт. А згодом і відповідь:

— А ти в няньки подався? Я не на службі, що хочу — те й роблю.

За моїми відчуттями другий персонаж — не нежить. Голос доволі приємний, живий такий, але настільки сповнений глузування та виклику, що мені мимоволі стає гидко. А ще — цікаво дізнатись, хто ж там такий жвавий та сміливий знайшовся. Моя б воля, менш за все я хотіла б сваритися з цим… скелетом.

— О, так, я давно вже помітив обмеженість твоїх бажань, — шелестливий голос нежиті наприкінці фрази несподівано просочується нестримним сарказмом. — Для вбивства новачків багато розуму не треба.