Глава 5. Щастячка та здоров'ячка тому, хто додавав сюди голосову пошту

Цього разу час до мого повернення відлічує трохи побитий на пікселі, але цілком розбірливий таймер. Яке приємне різноманіття. Цифри зворотнього відліку, розпочавшись з однієї хвилини, висять перед моїм обличчям, поки я лежу. Але варто мені піднятись на ноги — вони послужливо переміщуються разом зі мною. Мабуть, щоб точно не проґавила таку важливу подію, як повернення з царства мертвих.

З огляду на те, що я — нежить за фракцією, виходить кумедний каламбур, і мені не вдається утриматись від гіркого смішка. Добре, що ніхто не чує.

І попри мимовільну думку про те, де мене викине цього разу, я не відчуваю до цього жодної цікавості. Там напевно буде темно й небезпечно.

Але я так просто не здамся. У мене є ціль, і з Мордредом або без — я маю її досягнути. Зворотній відлік таймера несподівано заспокоює мої сполохані думки та заганяє страх кудись вглиб до наступного моменту слабкості.

Тож, вже за десяток секунд, спокійна та зібрана, я виявляю себе на невеличкій галявині — здається, навіть тій самій, де з'явилася минулого разу, хоча вночі про це важко судити. Оточена темними силуетами дерев, зараз вона взагалі не здається мені затишною та безпечною.

Треба йти звідси. Але куди? І чи шукатиме мене Мордред? Попри його прагнення допомогти, я все ще не можу зрозуміти, який йому з цього зиск. Можливо, тут дійсно так заведено — допомагати новачкам? Або це все ж входить в його обов'язки? Або він знає про мою ситуацію більше, ніж розповів мені?

Відчувши, як затихлий було страх знову починає піднімати голову, я поспіхом заганяю бентежні думки в дальній кут розуму. Думатиму пізніше, зараз треба діяти.

Покрутившись на всі боки, я знову обираю напрям навмання. На небі немає ні зірок, ні місяця — жодного орієнтиру. Дяка, що хоч нічний зір є, завдяки якому я здатна вирізняти стовбури дерев на тлі густої темряви нічного лісу. Тож, отак йтиму та йтиму доти, доки не натраплю на когось або, якщо дуже пощастить, побачу якийсь вказівник, що спрямує мене до поселення. Раптом тут і таке є.

Та варто мені покинути галявину, як перед очима виникає несподівано синій напис. Ну, як напис — знову купа пікселів. Але незвичний колір відвертає мою увагу від шляху, і через це я боляче вдаряюсь чолом об товсту гілку. Про всяк випадок зупинившись, свердлю поглядом напис, який наче й не збирається зникати. За розміром та приблизними обрисами це схоже на якесь сповіщення — хоча я гадки не маю, звідки про це знаю.

Знати б ще, що з ним робити… Чи хоча б як прибрати, бо за ним геть нічого не видно! Тицяння пальцем приблизно в правий верхній кут ні до чого не призводить, синя хмара пікселів лише на мить спалахує трохи світлішим відтінком. Аналогічне обмацування по периметру дає аналогічний результат.

Виявляється, тицяти треба було в центр. Й тільки-но я це роблю, як синє мерехтіння помітно звужується, а нізвідки, точніше, з усіх боків, починає лунати голос Мордреда:

— Привіт. Не лякайся, це голосова пошта, — заспокійливий, розмірений тон. — Більшість гравців її терпіти не можуть, тому тут є і текстові повідомлення, та з огляду на твою проблему… — вампір запинається. — Загалом, добре, що встигли зафрендитись — я відстежу тебе на мапі та піду назустріч, тож не сильно там навертай кола по лісу, нарвешся ще на когось…

Голос стихає, а мерехтіння перед моїми очима знову розширюється, і тепер за формою наче пропонує мені вибір між двома варіантами. Та не встигаю я вирішити, куди саме тицяти пальцем, як сині пікселі знову перемішуються і перетворюються наче на первісний напис. Авжеж, нечитабельний. 

Але тепер я знаю, що робити, тому впевнено тисну в центр.

— Але на місці теж не стій, раптом що. У тієї галявини доволі широкий радіус дії, тож потихеньку крокуй… Куди-небудь, — під оксамитовий смішок на запису я слухняно роблю обережний крок вперед. Щоб не стояти на місці. — До речі, якщо захочеш відповісти — після прослуховування обирай кнопку ліворуч. А та, що праворуч, ховає вікно.

О, а це вже слушна порада. От тільки що мені йому відповісти? Що почула і зрозуміла? Мабуть, це буде найкращим варіантом.

Цікаво, а що б Мордред робив, якби я не була настільки наполегливою у своєму методі тактичного тицяння і таки не змогла б прослухати його повідомлення?

Втім, він же сказав, що відстежує мене на мапі, тож все одно знайшов би, мабуть.

Доки я розмірковую, надходить ще одне повідомлення.

— Або, якщо треба швидко — погляд на прогрес-бар і вниз, щоб відповісти. Вгору, відповідно, щоб просто закрити повідомлення. І май на увазі, що одразу запускається запис, і час повідомлення обмежений тридцятьма секундами. Але можна і коротше. Перервати запис — погляд різко вгору, скасувати відправку — різко вгору та одразу ж вниз, — голос вампіра стихає, але наявність вузької смужки мерехтливих пікселів підказує мені, що голосове повідомлення ще не закінчилось. — О, нарешті з'явилися мітки, що ти прослухала мою балаканину. Це добре, — за тоном Мордреда чути усмішку. — Отже, потроху рухайся куди-небудь і будь обережна. Я незабаром тебе знайду.

Тепер повідомлення остаточно прослухане.

Перш за все, я зрушую з місця на кілька кроків, щоб жодні паскудні корінці — чи що ще там мене намагалося схопити на галявині — не повторило свою спробу. Рухатись далі не ризикую, бо мерехтіння хоч і не закриває мені огляд повністю, але все одно відволікає.

А ще — дивно, що на мене ще досі ніхто не напав. Втім, нехай так далі й буде, хоч якась радість.

Отже, що там Мордред казав про ту гімнастику для очей? Погляд вниз чи кнопка ліворуч?

Кілька секунд — для надійності — подивившись на мерехтіння перед собою, я опускаю очі. Сині пікселі зникають, а їхнє місце посідають такі ж самі, але неоново-пурпурові та значно яскравіші.

Вельми дружелюбний інтерфейс, що ще сказати. Цікаво, чим керувалися дизайнери, коли обирали для нього такі кольори та й загалом дісталися висновку, що прогрес-бар прямо перед очима — це дуже зручно? Щоб гравці не зловживали голосовою поштою, бо очі витечуть в процесі?