Глава 3. Новий знайомий

Переді мною дійсно стоїть типовий… вампір. Шкіра — біла, як крейда, але така… Не синюшного, а приємного порцелянового відтінку. Губи — що ті пелюстки троянд, пурпурово-рожеві та чуттєво пухкі. Ікла, щоправда, виглядають доволі зловісно. Тонкі та вельми численні, вони заміщують собою всі видимі зуби. Здається, навіть у кілька рядів. Такими вчепиться за щось м'яке — і не віддереш, не віддавши цьому писаному красеню частину себе в буквальному сенсі. Очі теж відрізняються від загальноприйнятого канону, який я чомусь пам'ятаю краще за спосіб виклику місцевого інтерфейсу. Суцільно чорні, без білка та райдужки, вони викривають напрям погляду мого рятівника лише рухом вузьких вертикальних зіниць криваво-червоного кольору. 

Мальовничий образ вампіра довершує пряме чорне волосся до лопаток, гнучке тіло і струнка статура, підкреслена шкіряним жилетом поверх сорочки та заправленими у високі чоботи обтислими штанами. Все вбрання — різних відтінків сірого, втім, цілком вдало підібраних. Дивно, що я в сутінках взагалі здатна їх розрізнити. 

Задумливо ковзнувши поглядом зверху донизу й назад, не втримуюсь від єхидного смішка.

У відповідь вампір лише зітхає та ховає свої червоні зіниці за густими чорними віями. Від цієї картини я починаю вже відверто реготати вголос. Не надто ввічливо, взагалі неприємно на слух, але нічого з собою не можу вдіяти, бо до голови приходить дурне — і не зрозуміло, звідки взяте — запитання:

— Ти хоч на сонці не сяєш?

— Дуже смішно, — зневажливо пирхає мій рятівник. — Тільки штраф на використання тіньових дисциплін, та й все.

Не надто зрозуміло, що це значить, але від запитань поки що утримаюсь.

— До речі, я — Мордред, — з цими словами вампір простягає мені долоню.

Опускаю погляд, очікуючи побачити замість неї аристократичний прояв невимовної потойбічної краси, але простягнута рука, якщо не зважати на бліду шкіру, виглядає цілком нормально. Навіть немає такого готичного манікюру, як у мене — хоча Мордреду він цілком би пасував, як на мій смак.

— Я… Мортіфаг. Здається, — лунає не надто впевнено, але це цілком відповідає моєму внутрішньому стану. Наче ж так до мене зверталася система?

Простягаю руку вампіру в очікуванні дружнього рукостискання, але замість цього новий знайомий несподівано повертає мою долоню тильним боком догори, плавно схиляється та… торкається її губами. Я у відповідь можу хіба що тільки розгублено кліпнути очима. І роблю це — хоча скоріше від несподіванки, адже саме цієї миті над головою Мордреда з'являється вельми цікавий, але геть нечитабельний стовпчик мерехтливих зелених пікселів. Мабуть, якби вдалося зібрати їх докупи та в правильній послідовності, вони стали б інформацією про персонажа. Та не судилося.

Втім, мерехтіння швидко зникає, а Мордред, випроставшись, корчить невдоволену гримасу.

— Не зважай. Цей хитро… мудрий шматок ельфятини раптом вирішив, що знайомитися просто так гравцям не цікаво, тому треба церемоніа-а-ально…

На останньому слові вампір різко змахує руками та наполовину присідає, розвівши коліна в боки. Мені доводиться закусити губу, щоб не зареготати знову. І від кумедного вигляду нового знайомого, і від того, що його невдоволене буркотіння лунає так, наче він прямо тут і зараз намагається мене звабити. Принаймні, дуже схоже на те — якби це можна було зробити однією лише оксамитовістю голосу. Мабуть, моє обличчя достатньо красномовно відображає хід цих думок, бо Мордред, випроставшись, закочує очі та знову пирхає.

— А хто такий цей… ельф? — я вирішую відволіктися, щоб все-таки вгамувати сміх, який все ще намагається вирватися назовні. 

— Один з адмінів.

Тільки тепер я помічаю, що вампір якось дивно дивиться — наче й на мене, але при цьому помітно, як туди-сюди рухаються вертикальні зіниці, ніби… Він щось читає.

— Що ти робиш?

— Вивчаю твою інфу, — лунає коротка відповідь. — А чому ти не розподілила стати?

— Вирішила поекстремалити, — намагаюсь пожартувати, але одразу серйознішаю, запізніло збагнувши, що переді мною може бути не звичайний гравець, а теж хтось з адміністрації. — Слу-у-ухай… Підкажи, будь ласка, як викликати інтерфейс.

Погляд Мордреда зупиняється на мені.

— Та ти, бачу, геть безстрашна, якщо навіть навчання скіпнула, — в словах вампіра чути сарказм навпіл зі здивуванням. — Там вже все було розписано.

— Якби ж те навчання взагалі було…

— Поясни, — Мордред миттєво насторожується.

— Все, що мені показала гра — це шматок листування чи то розробників, чи то тестувальників, — розводжу руками та знизую плечима в одвічному жесті безсилого нерозуміння. — І після цього радісно випхала в локацію. Я весь день по ній провешталась. Та мало мені цього, так я ще й написи нормально не бачу! Вони… биті. Суто пікселі замість букв, та й все.

— Хм… 

Вампір задумливо примружується, виставляє руки перед собою долонями вперед та починає якось дивно перебирати пальцями. Наче гортає сторінки вертикально поставленої розкритої книги. Те, що при цьому він потроху починає похмурніти, мені щось геть не подобається.

— Спробуй подивитись прямо, а потім — різко вгору й ліворуч, — несподівано каже Мордред.

Слідую його вказівці та мало не відсахуюсь від відчуття, наче мені в обличчя кинули добрячу жменю розпеченого піску. Лише тихо шиплю та, покліпавши повіками, розумію, що бачу перед собою лише купу різнокольорових пікселів. Вони водять мерехтливий хоровод прямо перед моїми очима і збиратися у читабельні літери явно не планують. До того ж, в правому верхньому куті, де має знаходитися заповітна іконка, їхнє скупчення — блякло-сірого кольору. Отже, кнопка виходу не активна. Спроба тицьнути в неї пальцем тільки підтверджує це. Жодної реакції.

Нескінченне барвисте мерехтіння спричиняє неприємні відчуття на межі з болем. Навіть починає трохи паморочитися в голові. І спроба заплющити очі не допомагає: те, що мало бути інтерфейсом гри, видно і з опущеними повіками.