Ясний день наче в одну мить тьмяніє. Ліс раптом затихає, наче хтось натиснув кнопку вимкнення звуку. Тіні навколо мене стають щільними та майже чорними. Спостерігаючи за ними краєм ока, я помічаю, що вони починають ворушитися. Не всі — лише ті, що знаходяться ліворуч від мене.
Все ще напружена, я повільно повертаюсь всім тілом в цей бік і тепер маю сумнівне задоволення від спостерігання за тим, як ці тіні тягнуться одна до одної.
Тішить, що хоча б не до мене.
Насторожує тим, що невідомо, як ці тіні поводитимуться далі.
Обережно, долаючи якийсь заціпенілий спротив власного тіла, я відступаю на крок. Кілька наступних даються вже легше, і я готуюсь до того, щоб розвернутися та чкурнути геть. До біса ці спецефекти, мені просто треба опинитись якнайдалі звідси та знайти спосіб вийти з цієї клятої гри.
Не відводячи очей від тіней, що потроху набувають об'єм попереду, я продовжую задкувати, морально та фізично готуючись бігти звідси якнайшвидше, але…
Волосся на потилиці раптом мало не стає дибки — я відчуваю на собі чийсь погляд. Хтось стоїть позаду — і це точно не павук чи дерево.
Як я обожнюю те відчуття, коли відчайдушно хочеться зиркнути назад, але невідомо, що в такому випадку відбуватиметься спереду. І чому мені здається — тільки-но озирнуся, як спереду вилізе якась геть невесела чортівня? Зовсім як в тих жахастиках, в які так полюбляє грати…
Хто?
Не пам'ятаю. А й чхати, не до того зараз.
Втягнувши повітря крізь зуби — скоріше за звичкою, ніж за необхідністю — я різко розвертаюсь на п'ятках, готова вчепитися нігтями й зубами у будь-що, якщо воно зараз ризикне до мене полізти.
Але позаду я бачу лише дерева. Зі звичайними тінями — навіть не чорними. Зиркаю назад — там теж вже немає нічого підозрілого. Навіть павуки потроху почали вовтузитися на гілках, отже, скоро почнуть нападати.
От і що це було? Невідома небезпека пройшла повз мене чи просто причаїлася?
Я відчуваю, як моїм тілом пробігають відчутні дрижаки. Перед очима — вряди-годи не повністю перекривши огляд — з'являється черговий нечитабельний напис, прихований за несамовитим танком божевільних пікселів. На щастя, зникає він доволі швидко.
Що б це щойно не було — це лише гра. Тому найгірше, що на мене очікує — болючі відчуття та чергове повернення до точки респауна. Так, неприємно, але не смертельно.
От тільки все одно чомусь страшно. І тіло наче знову намагається вийти з-під контролю та зажити власним життям. Втім, на дію скрипта це не схоже. Це передчуття наближення звичайнісінької паніки.
Хай там як, але хоча б із цим я знаю, що робити. Тихенько дістатися найближчого дерева без павуків. Притиснутися до нього спиною. Зробити глибокий вдих на рахунок до п'яти, і такий самий видих. Повторити до заспокоєння.
Мабуть, зі сторони це виглядає кумедно. Довбана людська психіка, неймовірно реалістичне оточення і, як наслідок, повний ефект занурення. І хоча з таким тілом і в такому середовищі я можу не те що дихати — взагалі нічого не боятися, але дурні інстинкти беруть своє.
Тому я старанно вдаю електричний чайник за хвилину до закипання — це порівняння здається мені несподівано кумедним. Надто схожі звуки, які видає моє тіло при спробі дихати.
І тільки-но дрижаки нарешті припиняються, як я знову відчуваю на собі чийсь погляд. На цей раз — жодних спецефектів. Та відчуття від цього приємнішим не стає. Покрутивши головою, я все ще не можу виявити настирливого спостерігача.
Може, тут дерева якісь живі та з очима? Як їх там?.. Древні чи якось так.
Ця думка спонукає мене відлипнути від стовбура та підозріло зиркнути вгору. Та ні, наче звичайнісіньке дерево…
А от павук, що падає на мене згори, обирає для цього не надто вдалий момент. Дзвінким ляпасом збиваю його з передпліччя і мимоволі проводжаю його поглядом. Моб помер раніше, ніж долетів до землі.
Це спостереження дещо відволікає мене і від набридливої уваги невідомого спостерігача, і від болю у вкушеній руці.
Цікаво, що змінилось? Невже якось вже встигла прокачатись? Можливо, відповідь на це міститься у тому написі вгорі… Але його зміст залишається для мене таємницею за сотнями пікселів.
Хай там як, треба щось робити. Не стирчати ж тут до скону віків в очікуванні, доки спостерігачу нарешті набридне на мене витріщатися і він або піде геть, або викриє себе?
Тому я прикидаю приблизний напрям для продовження руху за сонцем, завдяки чому за деякий час опиняюсь…
На вже знайомій галявині. На те, що це саме вона, а не якась інша, просто дуже схожа, вказує прим'ята трава. Хоча, це ж напевно не моє персональне пекло, а багатокористувацька гра, тому ці сліди міг залишити хто завгодно.
Але напрям я все ж вирішую трохи змінити та йти тепер так, щоб сонце завжди знаходилося за моєю спиною — принаймні, до того моменту, коли воно почне хилитися на захід.
За цією справою минуло кілька годин та більше десятка відвідувань вже знайомої галявини. В якому б напрямі я не йшла — ноги все одно виводили мене до одного й того ж місця. І коли я бачу галявину одинадцятого разу, то вже просто хляпаюсь на п'яту точку опори прямо посередині позбавленого дерев і майже вщент витоптаного п'ятачка. Схрещую щиколотки, розводжу коліна в різні боки та спираюся на них ліктями в красномовній демонстрації того, що нікуди більше я йти не збираюсь.
Відчуття чужого погляду на потилиці супроводжувало мене весь цей час. А коли я, всівшись на галявині, починаю просто спостерігати за сонцем — воно якраз от-от почне заходити, тому гарно так просвічує серед стовбурів дерев — увага спостерігача починає здаватися мені просто нестерпною. Наче хтось повільно, але впевнено намагається вдавити мені пальці в потилицю.
Секундне вагання між плачем від розпачу через безвихідь та спробою поговорити зі своїм невидимим переслідувачем — і я обираю друге.
— Ну що, достатньо повитріщався на мене? — бадьоро запитую у дерева за кілька кроків від себе.
#164 в Фантастика
#48 в Бойова фантастика
#944 в Фентезі
#157 в Бойове фентезі
Відредаговано: 19.08.2024