Глава 1. Hello, World!

Мабуть, гра вирішила урізноманітнити моє життя, бо тепер мене зустрічає невеличка й затишна галявинка, оточена лісом у передсвітанкових сутінках. На те, що це саме ранок, а не вечір, натякають пташині голоси, що лунають десь високо серед крон. Судячи з цього відчайдушного волання, їх там хтось намагається обпатрати.

Побіжно озирнувшись навколо, я з потаємною надією очікую на подальшу підказку або вказівник, куди мені слід рухатись, але… Минає якийсь час безглуздого тупцяння на місці, а жодного натяку на очікувані від мене дії не надходить. Схоже, гра не збрехала — навчання завершено, тож привіт, новий світ — помирай, як хочеш.

Тому я обираю напрям навмання, і вже за десяток кроків розумію, що перебуваю явно не в тій частині лісу, де бігала напередодні вночі. Шелестливий та м'який піщаний ґрунт під ногами майже позбавлений трави. Підлісок рідкий — побачені поодинокі кущі зовсім не схожі на ті, що намагалися мене спіймати та розірвати на шматочки. У цих же навіть голок немає.

Таке відкриття трохи заспокоює. Цей ліс здається симпатичнішим, а вдень — так і взагалі безпечним. Що напевно не так, але доки гра не зіпсувала це враження, мені слід витратити час на пошук способу викликати інтерфейс, обрати вихід з гри та повернутися…

Застигаю на місці, ошелешена несподіваним незнанням.

А куди повернутися? Хто я взагалі? Як і навіщо сюди потрапила?

Відповідей немає.

Оце так несподіванка.

Втягую повітря крізь зуби. Цікаво, а це нормально, що мені доводиться свідомо дихати, коли згадую про це, а так загалом я пречудово почуваюсь і без цих зайвих рухів? Хоча ставити до гри питання стосовно того, а чим мені взагалі вдається дихати з огляду на відсутність легенів… Мабуть, все ж не варто. Ігрова умовність.

Згадане словосполучення чомусь викликає у мене нервовий сміх. І він виявляється настільки неприємнішим за мій же голос, що я мимоволі здригаюсь. Схоже, щоб не лякати саму себе, мені взагалі не варто відкривати рота. Цікаво, тут всі такі гарні та привабливі, як… мій персонаж? 

Хоча ні, не цікаво. Значно цікавіше — вибратися звідси раніше, ніж я про це дізнаюсь. Знати б ще — як…

Все, що наразі здатна підказати мені пам'ять — я в цій грі вже була. І кнопка виходу з неї знаходиться в правому верхньому куті інтерфейсу. Але ні способів взаємодії з навколишнім світом, ні якогось знання про нього мені цей спогад не дає. Отже, доведеться якось дізнаватися самій. Або пошукати якихось допоміжних неігрових персонажів чи навіть інших гравців.

Вже уважніше окинувши поглядом ліс навколо себе, я помічаю, що сонце вже золотить верхні гілки дерев. Голоси птахів стали спокійнішими, і тепер вони наче просто перемовляються між собою. Гарно, але теж не дає жодної корисної інформації.

Втім, не встигаю я замислитися про свої подальші дії, як червонувате мерехтіння над однією з гілок найближчого до мене дерева підказує мені, що варто на цьому зосередитися. 

Не минає й трьох секунд, як з шелестливої листяної гущавини на мене вистрибує вже надто знайомий павук розміром з кошеня. Ухиляюсь від оскаженілої тварюки — і та пролітає повз мене й падає на пісок. На мить завмирає, після чого, спритно підбирається і біжить в мій бік. Під судомні роздуми щодо подальших дій, я встигаю помітити, що тіло павука вкрите чи то гладким хутром, чи то щільно прилеглими волосинками рідкісно мерзотного відтінку зеленкуватої вохри.

Надзвичайно цінна інформація. Схоже, зараз мене знову зжеруть.

Втім, я все ж примудряюся зробити найочевидніше — підгадавши слушний момент, даю павуку щиросердного копняка, чим відправляю його в недалекий політ до найближчого дерева. Обурено верескнувши, тварюка вдаряється об стовбур, падає на землю і завмирає догори лапами.

Над нею знову виникає мерехтливе сяйво, але цього разу — зеленого кольору. З усіх символів, що мали б складати системну фразу, я бачу лише знак питання. І ще мерехтіння трохи нижче, наче схоже на варіанти вибору.

Отже, гра чогось від мене хоче. Раптом щось хороше пропонує?

Порозмірковувати над цим я не встигаю. На мене знову вистрибує павук — вже з іншого дерева. Цього разу ухилитися від нападу мені не вдається — тварюка вгризається жвалами в моє передпліччя. Руку пронизує болем, що одразу повзе вгору — до плеча та шиї. Дзвінким ляпасом збиваю павука та відстрибую від наступної його атаки. 

Перед очима спалахує червоне мерехтіння нерозбірливих написів, і це заважає мені зосередитися на супротивнику, який не втрачає нагоди та вчіплюється в ногу. Але з неї павука хоча б легше скинути. Вже за кілька секунд кусюча тварюка повторює долю свого сородича — влітає в стовбур найближчого дерева і завмирає на землі догори лапами.

Над нерухомим тільцем павука знову з'являється мерехтливий напис — такий самий, як і минулого разу. Роздратована болем і неможливістю зрозуміти все те, що до мене намагається донести гра, я волію ігнорувати її пропозицію і цього разу.

Та вже за півдесятка вбитих павуків я все ж здаюся і зупиняюся над черговим тілом кусючого моба. Якщо судити логічно — така наполегливість системи натякає або на шанс знайти щось корисне на тілі вбитого супротивника, або на можливість використання якихось здібностей мого персонажа. Знати би ще, яких саме. Бо наразі все, що я можу сказати про себе: характер кепський, настрій — теж, грудей немає, зате ноги гарні. І манікюр непоганий — доволі довгі загострені нігті пофарбовані в чорний і гострі, що ті леза.

Отже, не говорити, не сміятися та не чухатися. Хто знає, раптом в мене нігті не лише гострі, а ще й отруєні. Втім, це зможе перевірити наступний павучок.

Від недоречної думки мені стає смішно, і щоб не приковувати увагу навколишньої фауни раніше за бажане, я схиляюся над тілом вже загиблого павука. Навмання тицяю пальцем у скупчення танцюючих пікселів на місці, де зазвичай після питання розміщується слово "Так".

Після цього, як я запізніло розумію, необачного вчинку моба на мить охоплює сяйво, після чого звідкись із глибини його тіла вириваються дві грудки чогось, підозріло схожого на якісь нутрощі. Вони зависають в повітрі, а гра знову виводить мені на очі якийсь нерозбірливий напис. Судячи з розміру мерехтливої плями — текст великий, а варіантів вибору під ним аж цілих три.