Пролог

— Ти обіцяв, що вона буде вродливою.

— Врода — суб'єктивний критерій. На мою думку, вона цілком приваблива.

— Глузуєш?

— Я виконав твоє прохання суто через власну зацікавленість в експерименті. На твоєму місці, менш за все я б непокоївся через її зовнішність.

— Тобто, вона?..

— Вкрай імовірно, що нічого не пам'ятає, так. Альфа-тест, сам розумієш. Співчуваю.

— І ти жодним чином…

— Корпоративна таємниця.

— Знаєш, куди собі її запхни?..

— З огляду на специфіку ситуації, раджу стежити за своїми словами. І за вчинками.

— …

— Сподіваюсь, ми порозумілися.

— Який же ти покидьок…

— Не гірший за тебе.

***

Пробіжка нічним лісом — захоплива справа. Тільки й встигай ухилятися від дерев. І навіть якщо примудришся оминути дерево — в тебе вчепиться кущ. Буквально.

Вони тут всі дещо… живі.

Дзвінким ляпасом збиваю з плеча павука розміром з кошеня.

Перед очима мерехтить, проглядають якісь слова та числа. Та їх не розібрати.

Це мерехтіння відволікає та заважає огляду. А на шляху тим часом — черговий кущ. Падлюча рослина одразу чіпляється за мене голками та тягне до себе. Спроба вивільнитись марна — гачкуваті віти тримають занадто міцно.

— Та щоб тобі…

Надтріснутий та скрипучий голос — ніби хтось ривком відчинив дверцята старої шафи — змушує застигнути на місці від несподіванки. Відчувши слабину, кущ тягне мене ще наполегливіше, і гострі гачки розміром з кошачий кіготь пробивають шкіру на оголеному стегні.

Знову мерехтіння букв і чисел перед очима.

Замружившись, я одним потужним ривком вивільнююсь із пастки, за відчуттями — залишивши на вітках клапті тканини та власної шкіри.

Цього разу мерехтіння і триває довше, і закриває геть усе перед очима. Але це не заважає мені зігнутися навпіл та зашипіти від болю. А коли цифрове сміття нарешті зникає, я здригаюсь, побачивши, як струменить по блідій нозі моя чорна кров.

Вдосталь намилуватися цим видовищем мені заважає скреготливе клацання, що лунає праворуч. Черговий павук.

Треба тікати.

Босі ноги звично відштовхуються від вкритої листям землі.

Копняком я відправляю у довгий політ павука дивного відтінку какао з зеленкою. Та мерзотна тварюка, клацнувши жвалами відлітає недалеко — спритно чіпляється за вітку найближчого дерева, здирається по ній і ховається в кроні.

Уважно придивившись, я все ж вирізняю його тушку серед листя, і система послужливо видає мені чергову порцію мерехтіння — тільки тепер не прямо перед очима, а трохи віддалік.

Пильно стежу за тварюкою, що причаїлася на дереві, і повільно нахиляюсь, щоб намацати на землі камінь. Він десь тут був, я пам'ятаю це з минулого разу. Павук наче здогадується, нащо мені каменюка, і поринає в листя ще глибше.

Щось новеньке. Попередні — кидалися.

Несподіване шурхотіння ліворуч — в траві. Зиркнувши в той бік, я втрачаю з виду першого супротивника… і одразу бачу другого. Точнісінько такий самий павук кидається на мою поранену ногу. 

— Як же… ви…

Вертлява тварюка на диво спритно ухиляється від удару каменем.

-...мене… вже…

В проміжках між словами я шиплю від болю, адже замість павука камінь прилітає по моїй же нозі. Знову мерехтіння нерозбірливих слів та чисел заважає огляду.

— …задовбали!

Останнє слово я вигукую, звертаючись до павука. До трави, що продовжує шелестіти, бо ховає в собі невідомо скільки ще таких істот. До лісу, в якому я зараз помру вже вп'яте.

Остогидло вже.

Павук відстрибує та завмирає на межі витоптаної в траві ділянки. Я знесилено опускаюсь на прим'яту зелень.

— Ну що вирячився? Жери вже. Хоч з півхвилини відпочину від вас.

Запрошення прийнято. Тварюка, що сиділа весь цей час на дереві, войовничо цвіркоче й одразу плюхається мені на спину. Скрегочу зубами в очікуванні, коли вона нарешті доповзе до тонкої смужки шкіри над плечем. Бо їй, бач, скелетовані ребра гризти незручно!

Біль опалює ключицю та повільно повзе по лівій стороні шиї. Огляд знову закриває мерехтіння слів та чисел, але ліс вже поступово тьмяніє та розчиняється у суцільній пітьмі.

Нарешті.

Ласкаво просимо до гри, Мортіфаг!

Отруйно-червоний напис виявляється несподівано яскравим та розбірливим. Замружуюсь, але це не допомагає його прогнати.

Мортіфаг…

Прізвисько? Ім'я? 

Напис муляє очі. Слово чомусь віддалено знайоме, але наразі я гадки не маю, що це значить.

Тим часом слова повільно тьмяніють, і замість них з'являються інші.

Бажаєте пройти навчання?

Цього разу напис зникає швидко.

Так/Ні.

Обрати потрібний варіант нелегко. Я не бачу в пітьмі власне тіло, тому поцілюю пальцем лише з третьої спроби.

Слова тьмяніють. Суцільна темрява поступово набуває вигляду щільного туману, крізь білясту сірість якого ледве видніються обриси дерев. Опустивши погляд, я бачу вже знайоме тіло. Біла сорочка з глибоким вирізом. Замість грудей видно скелетовану грудну клітку — порожню, за вийнятком чогось розміром з кулак, що висить всередині та сяє яскравим пурпуром. 

Бачу не вперше, але все одно моторошно. Трохи схилившись — дивлюся на ноги. Неприродно бліді, довгі та стрункі, вони були би надійно прикриті спідницею майже до п'ят, але цьому заважають високі розрізи на ній по боках. Ноги цілі, жодної подряпини. І спідниця не розірвана. Втім, як і кожного разу після відродження.

Я відчуваю, як пружна, ще не витоптана трава лоскоче стопи.

Сеанс самомилування перериває черговий напис. Доволі несподіваного змісту, геть не схожого на навчальний текст.

/Макс, трясця твоїй матері!!! Ти ж знаєш, дедлайн на вчора! Напиши хоча би щось, налий водички, нажени пафосу, ніхто ж все одно це не читатиме. Бос — так точно. Взагалі хз, нащо цей клас потрібен. Зробили б мертвого друля, та й годі, але ж нііііі… Нашому винахіднику треба щось таке, чого ні в кого немає. А нам це розгрібай. Якщо знайдуть добровольця для повного прогону морта, то на цього хворого збоченця очікує дуже веселий геймплей. Вчитиметься дослідним шляхом ^_^/