30.3

— Де ти зараз? 

Тон Аластора в черговому повідомлення невловимо змінюється. Стає… сухішим. Якщо так можна сказати про голос женця, і без того не надто емоційний.

Що, теж хочеться вбити мене та отримати якусь ачівку?.. Напевно ж цікаво побачити на власні очі… чи очниці, чи не змінилася я через оголошення мене монстром?

Втім, здоровий глузд змушує мене відповісти інакше:

— В горах на півночі. Неподалік є поселення в лісі. Точніше не можу сказати.

Наступне повідомлення надходить нескоро — за півгодини чи навіть за годину. За цей час я встигаю вийти на позбавлене дерев плато у підніжжя однієї з гір, помітити перешийок між двома схилами, дістатися цього переходу, пройти ним та побачити перед собою гірську долину. Сходження вниз вимагає обережності та уважності — камені так і прагнуть вивернутися з-під ніг та весело покотитися вниз разом зі мною. Тому я зупиняюсь, тільки-но огляд закриває піксельна хмара.

— Подивись навколо, — промовляє Аластор в моїй голові. — Пошукай чорну гору із засніженою вершиною. Вона найвища в цьому хребті, тому видима майже звідусіль. Як побачиш — прямуй до неї.

Навіщо? Що там мене чекає? Важливі запитання насправді, але мене охоплює настільки сильне внутрішнє заціпеніння, що я можу лише коротко погодитись у відповідь.

І лише після цього роззираюсь навкруги — добре, що не встигла зійти у долину, де огляд напевно був би гіршим. А так потрібну засніжену чорну вершину виявляю швидко — вона видніється далеко попереду, частково прихована сіруватим схилом іншої гори.

Ох і йти ж до неї… Знати б ще, навіщо.

Втім, інших планів на осяжну вічність у мене все одно немає, тому я просто вирушаю вперед, не помічаючи ні краси місцевої природи, ні того, що мої ноги вже встигли перетворитися на суцільне місиво блідої плоті та чорної крові. 

Єдине, за чим я дійсно спостерігаю протягом всього шляху — це поведінка Курво, якому наказала себе охороняти. І з неї можу зробити висновок, що Нейтан не збрехав: мобів тут дійсно немає. Або вони просто пожаліли мене і вирішили не погіршувати й без того безрадісне становище.

Хай там як, але в передсвітанкову годину я нарешті дістаюся схилу чорної гори. Зблизька кам'яна порода схожа на… скло? Сколи, що видніються то тут, то там, тьмяно виблискують, відбиваючи сірість неба, що продовжує стрімко світлішати.

Обсидіан. Згадала. Так, здається, зветься вулканічне скло. У мене з нього навіть є підвіска у формі ікла якогось звіра, нарочито грубо витесана якраз задля підкреслювання блиску граней обсидіана. Пам'ятаю, як вона дряпала мені шкіру, але я все одно час від часу одягала її, щоб потішити…

Кого?

Обірваний спогад стає останньою краплею, що переповнює чашу мого спокою та відстороненості. З усією люттю б'ю кулаком в гладкий бік скляної глиби.

Кого?!

Чому я цього не пам'ятаю?..

Біль в розбитому кулаці не здатен заглушити відчуття того, як ноги зводить судомою. Спочатку охопивши пальці, вона швидко перекидається на литки, дістається стегон.

Схоже, цей раунд боротьби зі штрафом до психіки я програю. Сил вже не залишилось.

Як на зло, саме в цей момент лунає тривожний стрекіт Курво. Зістрибнувши з каменюки, що навіть пішла тонкими тріщинами від мого удару, павук відбігає на кілька кроків від мене та стає в погрозливу стійку із задраними догори передніми ногами. Схоже, небезпека загрожує мені саме з того боку.

Дуже вчасно. Швидше загину — менше страждатиму від судом. Щоправда, викине мене після переродження бозна-де… Втім, я зараз — суцільна мандрівна розвага для гравців, тож навряд чи надовго залишатимусь на самоті.

Зціпивши зуби у відчайдушній спробі зберегти останні крихти самовладання, продовжую спостерігати за поведінкою Курво. Чи то мені здається, чи то павук дивиться вгору?..

Піднімаю очі слідом і бачу, як від схилу сусідньої гори до нас прямує темна пляма. У міру наближення, впізнаю в ній Аластора — або когось дуже схожого на нього.

Примарні обриси пітьми навколо нього підсвічуються червоним. 

Ворог.

Що ж, принаймні це буде швидко. Та й вмиратиму з його милості я вже не вперше. Можливо, моя загибель дасть йому хоча б якусь можливість зрозуміти, що в біса коїться.

Тому я продовжую відсторонено спостерігати за тим, як жнець поволі знижується. Це видовище чомусь діє на мене заспокійливо — чи може, це просто співпало з закінченням штрафу до психіки. Хай там як, судоми поволі стихають, і я навіть трохи розслабляюсь, коли Аластор нарешті зависає низько над землею — і на пристойній відстані від мене. Отже, тут і зараз вбивати не збирається, хоча помітно, що пітьма навколо нього поводиться сторожко — її напівпрозорі клапті раз по раз помітно тягнуться в мій бік.

— Скасуй наказ захищати, — шелестливо промовляє жнець. — Прикро буде, якщо випадково зачеплю павука.

— Курво, залізь на камінь і ні на кого не нападай, — покірно промовляю я і кивком вказую на багатостраждальний валун позаду себе.

Аластор тим часом і собі щось шелестливо бурмоче. Невідомо, через це чи сама по собі —  пітьма навколо нього змінює форму: ущільнюється та осідає на скелеті просторим балахоном з цілком собі звичайної тканини темно-сірого, майже чорного кольору. Примітним є лише те, що вона ніби поглинає промені, які кидає на женця сонце з-за верхівок гір.

— А тепер, — з крижаною задумливістю промовляє жнець і повільно, ніби чогось остерігаючись, наближається до мене. — Розкажи докладніше, з усіма подробицями, як все відбувалось.
________
Одразу попереджаю, я ще не одужала, тож оновлення виходитимуть у міру моєї здатності писати. Але виходитимуть.