30.2

— Курво, лізь на дерево та подивись, в якому напрямі слід рухатись, щоб дістатися гір.

Коли павук покірно перестрибує з мого плеча на гілку, я усвідомлюю значне полегшення. Все-таки Курво вже встиг прокачати собі добрячу дупцю. З огляду на це, думка про використання його в майбутньому як транспортного пета не здається мені вже такою дивною.

До верхівки дерева павук дістається доволі швидко. Даю йому деякий час роззирнутися навкруги, після чого наказую:

— Курво, веди мене в бік гір.

Шелест листя, що супроводжує сходження павука вниз, доповнюється приглушеним гарчанням за моєю спиною. Стрімко розвертаюсь на звук та ледве встигаю відстрибнути назад, щоб уникнути укусу чималої такої крилатої собачки.

Тварюка, що в холці майже сягає моїх грудей, не оцінює такий маневр і намагається напасти знову. Але я не стою на місці та знову відстрибую і пірнаю між двох близько розташованих дерев, і щелепи собаки клацають біля одного зі стовбурів. Скориставшись секундним ошелешенням супротивника, від душі плюю йому в морду.

Цілила в очі, але схибила, тому моя — схоже, таки кислотна — слина потрапляє на холку. Хутро на ній починає димітися, пес відстрибує та завзято намагається дістати передніми лапами уражене місце. 

Ось він, шанс втекти. Де Курво?

Швидко оглядаюсь на всі боки. Виявляю павука на сусідньому дереві — він вочевидь дотримується попереднього наказу. Вирушаю в його бік, і пет перестрибує на сусіднє дерево, продовжуючи вказувати дорогу. На щастя, не в бік моба-невдахи. Хоч той різко втратив бажання на мене нападати, але провокувати його наближенням мені все ж не хочеться.

От тільки що далі веде мене павук, тим густішим стає ліс. Разом з тим змінюються дерева — замість кремезних стовбурів з розкидистими листяними кронами й густо переплетеними гілками мене тепер оточують стрункі деревця з голками замість листя. Ялини — не ялини, сосни — не сосни, якась дивна порода. Голки довгі, з мою долоню, та м'які на дотик, і зовсім не колючі. Насаджені на гілки пишними пучками з великими прогалинами між ними, і завдяки цьому мені огляд на величний горний хребет, що видніється попереду. Рельєф тим часом помітно піднімається вгору. Вже недалеко. Ну, майже.

— Курво, охороняй мене, — наказую, зрозумівши, що вже не потребую послуг провідника.

Павук слухняно застрибує на моє плече, хоча особисто я б воліла, щоб ця волохата тушка все ж продовжила пересуватись на власних восьми ногах. Але наказати йому піти вполювати когось не встигаю — перед очима знову виникає піксельна хмара сповіщення про голосове повідомлення.

Цього разу вирішую прослухати.

— Перепрошую за надокучливість, — в моїй голові лунає голос Аластора. — Але я все ж волів би дізнатись, чи все з тобою гаразд.

Схоже, попереднє повідомлення, яке я просто змахнула і тепер гадки не маю, як прослухати, теж було від нього. Від цього усвідомлення чомусь стає… приємно.

— Так, зі мною все гаразд. Принаймні, поки що, — промовляю я, попередньо обравши запис відповіді. І вирішую трохи поскаржитись: — Щоправда, зустріла Нейтана. Він порадив мені сховатись, а потім вбив. Не знаєш, навіщо він це зробив?

Зосереджена на спілкуванні, мало не перечіплююсь через камінь, що невчасно трапляється під ногами. Ґрунт, зовсім нещодавно м'який від опалого та напівперепрілого листя, а згодом — хвої, поволі перетворюється на жорсткий кам'яний насип. І дерев навколо стає все менше, а самі вони — помітно нижчими та хирлявішими. Вітер хитає їх з боку в бік, і лише тепер я помічаю, наскільки сильно тріпоче поділ моєї сукні.

Якщо в цій грі є можливість замерзнути, то живим тут, мабуть, не надто комфортно.

Знову повідомлення від Аластора.

— Хто б сумнівався, що він не упустить нагоди взяти ачівку першості, — лунає сміх женця, схожий на пересипання голок у металевому відрі. — І не зупинило ж його те, що сама по собі ситуація доволі… дивна.

— Що ти маєш на увазі? — підозріло запитую я.

Відповідь приходить швидко і змушує мене зупинитись.

— Тебе оголошено босом світового рівня, — рівно повідомляє Аластор. — Гадки не маю, як ти взагалі на це погодилась, з огляду на твою нелюбов до боїв…

Що?

— …але я впевнений, що зараз чимало гравців кинулося на твої пошуки.

Що?!

Я відчуваю, як все моє тіло починає тремтіти. Ні, треба заспокоїтись. Не можна втрачати контроль над собою. Не зараз. Потім можна побитися в істериці та супутніх судомах, чи які ще там веселощі підкине мені гра через штраф до психіки. Потім, не зараз…

Зараз я маю сховатися. А Нейтан, між іншим, міг би й пояснити, що до чого.

Зчепивши зуби, змушую себе продовжувати рухатись вперед, начхавши на піксельну хмару повідомлення, що продовжує висіти перед очима. І тільки коли розмірене та зосереджене переставляння ніг повертає мені ясність розуму, я нарешті записую відповідь, виділивши кожне слово:

— Я на таке не погоджувалась.

Мої слова лунають холодно та жорстко. Вони просочені впевненістю в тому, що за жодних обставин я б не погодилась на настільки цікавий геймплей.

От тільки глибоко всередині немає навіть дрібки цієї впевненості. Як я можу бути впевненою в тому, чого взагалі не пам'ятаю? Можна тільки припускати будь-який з можливих варіантів — навіть тих, що здаються мені неможливими.