Глава 30.1. Щось вочевидь пішло не так

Таймер веде зворотній відлік до мого відродження, і я заціпеніло спостерігаю за цим.

Що в біса щойно сталося? Чому Нейтан мене вбив?

Те, що останнє його слово було не побажанням, а активацією вже баченої мною чи то абілки, чи то заклинання — те я зрозуміла. Але причина мого вбивства від цього зрозумілішою не стає. Спостерігаючи за тим, як повільно спливає остання хвилина до відродження, я змушую себе зосередитися та прокрутити в голові всі попередні слова Нейтана. 

Ось ми розмовляємо про угоду. Потім він згадує Аластора. Після цього раптом на щось відволікається. На щось таке, що його спантеличує. 

Особисте повідомлення? Оголошення? Сповіщення про якесь оновлення врешті-решт?

І для чого йому знання про те, де знаходиться мій респ? Ще й порада — забратися якомога далі в гори, де… Мало мобів, а гравців — ще менше, тому мене не одразу знайдуть.

Хм.

От дурепа я неуважна. Це ж пряма й очевидна вказівка ховатись. Хоча, все одно дивно. Я й до цього не надто прагнула сутичок з ким би то не було, тож, що змінилося зараз?

З цією думкою я виявляю себе на краю лісу, поруч зі вже знайомою каплицею. Попереду, на величенькій такій галявині, розкинулось малесеньке поселення — десяток хатин, не більше. Втім, це не заважає двом десяткам дітлахів з галасом бігати туди-сюди єдиною вулицею в супроводі дрібних тварин, схожих на крилатих собак… Рівно до того моменту, поки я не роблю крок їм назустріч.

Водночас із цим на моєму плечі з радісним стрекотом з'являється Курво.

Замурзані обличчя малечі витягуються і набувають насторожено-переляканого виразу. Павука злякались, чи що? Серед них я відсторонено помічаю кількох дітлахів змішаної крові — риси загалом людські, але на вилицях та підборідді виблискує дрібна луска, що явно туди не налипла. Так от, ці напівкровки раптом взагалі починають шипіти та шкірити на мене всі свої три з половиною ряди напівпрозорих голчасто-гострих зубів. Обриси тіл малечі підсвічуються жовтим. Не вороги, але й не друзі.

Та що з ними таке? Що я вже не так зробила?!

Обережно відступаю на крок назад та виставляю руки перед собою, щоб продемонструвати відсутність ворожих намірів. Це ж неписі. Півтора дня тому їхні так звані батьки чи якісь там інші родичі мало не на колінах благали Мордреда дістати ту кляту водорість, щоб з її допомогою когось там вилікувати, щоб той, своєю чергою, щось там врятував від бозна-чого.

Те, з яким мученицьким виразом обличчя вампір вислуховував ці багатослівні благання вперемішку з поясненнями — окрема історія, поринати у подробиці якої зараз точно не на часі, хай би яким кумедним цей спогад не був.

Тепер же ці малюки чомусь відверто остерігаються мене. Можливо, тому що разом з виходом Мордреда з гри розпалося наше паті? 

Все одно — не привід для ворожості. Навіть якщо квест вважається проваленим, то відповідальність за це має бути на тому, хто його взяв. Принаймні, теоретично. Хоча, на практиці насправді може бути все що завгодно…

Я продовжую відступати, дітлахи напружено спостерігають за мною. І тільки-но я готуюсь полегшено видихнути та сховатися за стіною дерев, як на порозі одного з крайніх — найближчих до мене — будинків з'являється жінка-непись, різко округлює очі та починає несамовито волати, скликаючи односельчан. Система послужливо підсвічує обриси її тіла червоним.

Ворог.

Та вони всі показилися, чи що?

Різко розвертаюсь обличчям до лісу та ривком стартую з місця. Перед очима виникає піксельна хмарка голосового повідомлення, але мені наразі не до розмов. Змахую сповіщення, нормальний огляд зараз важливіший.

Пірнаю під нижні гілки дерев, чіпляюсь за корінь, але таки утримуюсь на ногах та продовжую бігти.

Не треба було віддавати Мордреду ту водорість. Хай би сам її собі здобував, бо хто знає, як цей квест працює і чи працює взагалі. Раптом ми там її якось споганили, не так зібрали чи ще щось.

Найгірше в ситуації те, що з наслідками цього мені доведеться розбиратися самій, поки не повернеться вампір. І я не вигадую нічого кращого, ніж сполоханою козулею нестися крізь ліс, чуючи за собою розлючені крики та хрускіт гілок, зламаних моїми переслідувачами. 

І хоча десь глибоко всередині я плекаю думку, що за бажання могла би зараз зупинитися, розвернутися та просто перебити їх всіх, але… Десь приблизно в тому ж місці на рівні попереку чаїться й підозра, що такі дії явно не поліпшать мої стосунки з місцевим населенням. От повернеться Мордред — тоді й розбиратимемось, що за ґедзь їх вкусив, за яке місце, і що з цим робити.

Втім, на моє полегшення, вже за кілька хвилин звуки переслідування поволі затихають. Пробігши ще трохи, я зупиняюсь та прислухаюсь, щоб остаточно в цьому впевнитись. Голоси місцевих все ще чути, але вони лунають вже спокійніше та помітно віддаляються — схоже, мені вдалося вибігти за межі території, яку ці неписі вважають своєю.

От і добре. Хоч я так і не зрозуміла, що це було, але тішить, що хоча б обійшлося без бійки.

Курво, який весь цей час пухнастим наплічником обтяжував ліве плече та ключицю, перебирає лапами, щоб вмоститись трохи зручніше — і цим нагадує про себе.

Роззирнувшись навкруги та визнавши власну неспроможність побачити за переплетеними гілками потрібні мені гірські вершини, вирішую безсоромно використати пета для визначення подальшого маршруту.