29.3

— І що ти тут забула? — запитує він замість привітання.

Це запитання лунає так, ніби я не маю права тут перебувати. Хоча це враження — напевно через низький голос некроманта. Або через те, що я побачила його таким… недостатньо брутальним, хто знає.

— Мордреда чекаю, — відповідаю, ледве утримавшись від скреготливого смішка — до мене запізно дійшло те, як саме міг сприйняти Нейтан мою усмішку. — Ми за квестом шукали водорість в озері, а коли знайшли — я загинула, а він кудись подівся. От і… — розводжу руками.

Нейтан хмикає та ледь помітно схиляє голову в бік.

— Він офлайн, — лунає коротке пояснення.

— Он як… — розгублено тягну я. — Він не казав, що збирається виходити з гри.

— Могло вибити, — некромант знизує плечима та повертає голову в бік озера, окидаючи водну гладь поглядом. — Скільки ви тут полоскалися?

— М-м-м… Десь півтора дня. Можливо, трохи більше.

— Точно вибило. Живим гравцям не варто стирчати у грі понад добу без перерви.

Опускаю очі на пісок біля своїх ніг. Зігріті сонцем крупні піщинки, що припорошили мої босі ноги, на тлі блідої шкіри здаються крупинками золота.

Живим гравцям… Я вже й загубила лік дням свого перебування тут. Тож, навіть якщо на початку була живою, то зараз вже напевно — ні. І це… бентежить.

Пальці ніг несподівано зводить судомою. Е, ні. Не зараз. Через силу змушую їх розігнутися. Зосереджена на цій захопливій справі, я лише на мить помічаю тінь, що закриває мене від сонця. А наступної миті Нейтан сідає на пісок поруч та починає натягувати чоботи на ноги.

— Є якісь новини?

Мимоволі усміхаюсь, розуміючи, що некромант явно цікавиться не останніми оновленнями дошки оголошень, яку мені показував Мордред перед тим, як ми покинули летюче місто. Хоча, навіть якби й так — все одно мені не було б що розповісти. Нерозбірливі символи місцевої мови на аркушиках пергаменту видали настільки ж нечитабельні піксельні хмарки повідомлень.

— Ну… — з зітханням випростовую ноги, які нарешті зволили розслабитися. — Мордред провів мене до того… Лорда, не пам'ятаю як його. Адміністратора, загалом. Той сказав, що гадки не має, що зі мною, але пообіцяв розібратися.

— Отже, немає, — підсумовує Нейтан.

— Немає, — луною озиваюсь я.

На кілька хвилин запановує тиша. Нейтан нерухомо сидить поруч, ніби милуючись озером, і я мимоволі переймаю його настрій та просто насолоджуюсь теплом піску під собою, тихим плюскотом води, співом пташок. Тому це мовчання не відчувається ніяковим.

— Ти пам'ятаєш умови угоди, яку підписувала, перш ніж потрапити до гри? — несподівано запитує некромант.

— Ні. Це погано?

— Недобре. В ній мали бути прописані дії у випадку твоєї смерті в реалі. Відповідальність сторін, сума чи спосіб компенсації, якщо та передбачена, подальша доля акаунту…

— Я нічого з цього не пам'ятаю, — скрушно хитаю головою.

Замість відповіді, некромант хмуриться, простягає руку вперед та починає швидко перебирати пальцями. Повідомлення комусь пише?

— Навіть якщо так, без твоєї згоди акаунт не мають заблокувати, — відсторонено повідомляє він. — Мало того, практикується навіть посмертна зміна угоди за бажанням гравця, хоч Аластор і називає це юридичним казусом. Але й сам же при цьому додає, — криво усміхнувшись, Нейтан вочевидь цитує женця, навіть тон стає холоднішим та стриманішим: — В сучасному міжнародному праві все ще не зафіксована ступінь правоздатності цифрової психо-емоційної копії особистості, що належить реальній фізичній особі. Тому творці гри ходять по дуже тонкій межі.

— Аластор — юрист? — не утримуюсь від прояву цікавості.

— Конфіденційна інформація, — криво усміхається некромант, чим підтверджує правильність моєї здогадки.

Змовницьки усміхаюсь у відповідь. Що ж, це цілком вписується в моє уявлення характеру женця. Хоч я й думала спочатку, що він в реальності — викладач або щось на кшталт цього, але робота юристом потребує не меншої терплячості та ще більшої прискіпливості на межі занудства. Тож, вірю.

Нейтан тим часом піднімається на ноги. Розкриває рота, але не встигає нічого промовити. Несподівано стає ще похмурішим, ніж зазвичай, і починає щось швидко гортати в невидимому для мене інтерфейсі — з боку вбік, всією долонею, ніби відмахуючись від надокучливої комахи. Похмурнішає ще сильніше. Хмикає.

Чомусь цей звук здається мені дещо… спантеличеним.

— Де зараз твій респ? — запитує некромант, продовжуючи щось гортати — тепер вже зверху вниз.

Несподіване запитання.

— Крайнє поселення на півночі, — тепер вже моя черга бути спантеличеною. — Не знаю назви, там ще гори неподалік.

— Гори… — задумливо промовляє Нейтан. — Це добре. Мало мобів і ще менше гравців.

В поєднанні з його гуркотливим голосом, ці слова мені геть не подобаються. Та що там — я несподівано усвідомлюю, що дивна поведінка некроманта мене вже відверто лякає.

— Тікай в гори, заберись якомога далі, там тебе не знайдуть.

Розгублено кліпнувши очима, я підхоплююсь на ноги.

— Що?..

— Принаймні, не одразу… — з цими словами Нейтан робить дещо дивне — дивиться на мене та різко сіпає правою долонею вбік, ніби відрізавши щось пальцями.

Ноги різко слабшають і підкошуються, а Курво на моєму плечі видає тривожний стрекіт, хоч і не рухається з місця. Наказ — захищати — застрягає у мене в горлі.

А останнє, що я чую, перш ніж мене огортає зеленкуватим пилом, що згодом тьмяніє та перетворюється на знайомий туман відродження — це одне-єдине слово:

— Здохни.