29.2

Виявивши себе посеред огорнутої туманом галявини з таймером зворотнього відліку перед носом, я видаю скреготливий смішок. Помирати, майже нічого при цьому не відчуваючи, виявляється доволі…

Нудно. 

Втім, я не проти. Це хороша, прямо-таки чудова нудьга, побільше б такої в цій божевільній грі.

Під таймером висять два піксельні написи, і я обираю другий — точку респауна Мордреда. Вона знаходиться на березі того солоного озера, тоді як моя — поруч з поселенням, де ми — точніше, вампір — взяли цей клятий квест. Власне, завдання Лорда-як-його-там полягало в перевірці, чи нормально він працює, адже техпідтримка отримала кілька скарг стосовно цього. Хтось не зумів отримати, а хтось — здати.

Чому адміністратор доручив це саме Мордреду — той гадки не має. Мабуть, тому що він просто першим під руку підвернувся. Втім, з огляду на те, яким тоном вампір висловив це припущення, у мене виникла підозра, що його "любов" до свого начальника цілком взаємна. Але то вже не моя справа. Добре хоча б те, що їхні ніжні стосунки не вплинули на розв'язання моєї проблеми, і до мене адміністратор, наскільки вдалося зрозуміти, поставився цілком поблажливо.

Зворотній відлік нарешті добігає кінця, і туман навколо мене розсіюється, відкриваючи погляду берег озера. Майже гладке водяне дзеркало відбиває хмарки, що пливуть по блакитному небу. З лісочка на протилежному березі долинають пташині голоси… Картина настільки пасторальна, що тільки й бракує нападу кого-небудь особливо небезпечного, бо надто все це підозріло.

Покрутивши головою на всі боки, я не виявляю присутності Мордреда поблизу. От тільки не кажіть мені, що вампір вже встиг вбитися та обрати мою точку респауна, щоб якомога швидше здати квест… Це було б логічно, але вкрай незручно. Хоча б тому, що тепер думати, як швиденько вбитись, довелося б вже мені.

Втім, достатньо поглянути на пісок, щоб зрозуміти — це не так. Надто обнадійливими виглядають сліди на ньому. З огляду на те, що нікого, крім нас, тут наче не було — вирішую піти в тому ж напрямку. Додатковий аргумент на користь такого рішення — ланцюжок слідів на піску веде до стежки, а та, своєю чергою — до невеличкої каплиці поблизу. Цілком можливо, що Мордред пішов туди, щоб пришвидшити зцілення, принісши в жертву богині якийсь черговий непотріб. Він вже тричі так робив під час наших пошуків тією водорості.

Логіку таких жертвоприношень я все ще не зрозуміла, а вампіра поки що вирішила не турбувати зайвими запитаннями. Все одно навряд чи користуватимусь цим знанням, тож навіщо воно мені? Якщо робить, отже, нащось треба.

— Курво, до мене, — наказую я, згадавши, що десь тут залишила свого павука.

Відповіддю мені стає шерех гілок дерева, повз яке якраз веде стежка під моїми ногами. Наступної миті з листяної гущавини вистрибує павук. Ледве утримуюсь від звичного змаху рукою, щоб відбити нападника на підльоті. Безперешкодно долетівши до мене, Курво посідає звичне місце, вдаючи з себе пухнастий багатоногий наплічник.

— Ти Мордреда не бачив? — запитую у пета.

Той очікувано мовчить. Звичка ставити своєму павуку дурні питання остаточно закріпилася у мене після третьої спроби знайти ту кляту водорість, коли Мордред кілька разів поспіль залишав мене на самоті, а сам тим часом вивчав місцевість.

Задумливо почухавши вкриту м'якеньким хутром спинку та почувши у відповідь вдоволене муркотіння, я продовжую крокувати стежкою. Дивно, наче десь тут вже має бути каплиця, але…

За кілька хвилин бачу попереду просвіт між деревами, а ще трохи згодом взагалі опиняюсь на березі озера. На тому ж самому, судячи вже з двох ланцюжків слідів на піску.

Обережно зійшовши зі стежки, я з півхвилини свердлю її задумливим поглядом. Схоже на якусь пастку на кшталт мандрівної галявини, тільки спрямовану на те, щоб заплутати гравця, не давши йому покинути локацію. І добре, якщо лише заплутати.

Цікаво, скільки часу знадобиться Мордреду для того, щоб зрозуміти, що я знову трапила в халепу? Якщо він дійсно пішов до каплиці, то напевно чекає мене там.

Втім, є у цьому і хороша новина. Тепер пасторальна картина озера здається мені цілком гармонійною. Каверзу виявлено, все гаразд.

З цією думкою я просто й невибагливо сідаю на сухому піску біля самого лісу, щоб дочекатися, поки вампіру урветься терпець, і він здогадається надіслати мені голосове повідомлення. Адже за ті півтори доби нашого пірнання пліч-о-пліч я так і не здогадалася спитати його, як надсилати ці повідомлення першою. А навіть якби й спитала, то чомусь мені здається, що після відповіді його зненавидів би весь нечисленний перелік моїх контактів у цій грі.

Шелест піску під чиїмись ногами відволікає мене від меланхолійних роздумів. Судячи зі сторони, звідки доноситься цей звук, Мордред йде до мене вздовж берега. І що він там забув?

Втім, вже за мить я розумію: це не вампір. Надто важка хода. Внутрішньо напружившись, повертаю голову в бік незваного гостя на моєму березі та виявляю, що це — Нейтан. Недбало помахуючи з'єднаними шнурками чоботами, він босоніж крокує по вологому піску біля самої води.

Овва, яка зустріч. Щиро та радісно усміхаюсь на всі свої стонадцять голчастих зубів, коли він нарешті мене помічає.