Глава 29.1. Неймовірно захопливий квест

— Гадаєш, ця водорість росте саме тут? — я спльовую порцію води, що потрапляє до рота під час цієї фрази.

— Так, — похмуро відповідає вампір. Він тримається на поверхні помітно впевненіше за мене і, не дочекавшись наступного коментаря, знову пірнає.

Дванадцятий. Дванадцятий раз я запитую, чи точно це — потрібне місце, де знаходиться рослина, потрібна нам для квесту. Розумію, що моє запитання у Мордреда вже в печінках сидить, але кожного разу він виглядає настільки впевнено, що я не втримуюсь від спокуси трохи над ним познущатись, вдаючи суцільну наївність та довіру до його досвіду.

Тринадцятий раз, як на мене, має стати вдалим. Ми ж нежить, врешті-решт.

Вода неприємно пече шкіру. За ті кілька годин, протягом яких ми купаємось в цьому несподівано солоному озері, це відчуття напевно вже мало би викликати штраф до психіки. Але навіть якщо й викликає — жодних сповіщень я не отримую, що мене цілком влаштовує.

Поки вампір знаходиться під водою, я ковзаю поглядом по її поверхні. За словами Мордреда, локація небезпечна, тому треба бути насторожі. Хоча у мене вже встигло скластися враження, що всі місцеві моби просто спостерігають за нашими пошуками та закладаються між собою стосовно того, яка спроба виявиться вдалою і чи станеться це взагалі.

Кинувши погляд вниз, бачу крізь товщу води зеленуваті обриси тіла свого сопатійця. Швидко ж він набрав глибину… Добре, що нам не треба дихати, на відміну від представників фракції живих. Погано, що Лорд-як-там-його підготував для нежиті інші веселощі: що глибше пірнаєш, тим солоніша вода. А та клята водорість, наскільки я встигла зрозуміти, росте при самому дні.

Мордред виринає на поверхню. Зазвичай порцеляново-бліда шкіра вкрита червонуватими плямами опіків від солі. Тепер, поки він відновлюватиметься та спостерігатиме за околицями — моя черга пірнати.

І перш ніж я встигаю це зробити, вампір повідомляє:

— Еліксир регенерації діятиме ще три хвилини, — зітхає і додає: — Після цього повернемось на берег та подамося до іншого місця.

У відповідь я лише киваю і, щоб не гаяти часу, одразу пірнаю. Еліксири, придбані Мордредом в столиці, дозволяють потроху відновлювати здоров'я — ще одна причина для почергового вартування на поверхні, де шкода від поколювання солоної води — хіба що моральна. А от на глибині мало того, що щипати шкіру починає відчутно сильніше, так і ушкодження отримуються настільки стабільно, що якби не прибрані сповіщення, то у мене перед очима плавали би суцільні червоні пікселі. Чергова демонстрація того, що моє прохання до адміністратора було недаремним. Хоч і підозрюю я в наслідках цього якусь каверзу — надто здивованими виглядали що Мордред, що Лорд-як-його-там.

Але поки що я насолоджуюсь тим, що можу безперешкодно занурюватись у зеленкувато-блакитну глибину без жодних перешкод, окрім дратівливого поколювання шкіри. Навіть до плавання в сукні я вже встигла пристосуватись — під нею виявилася доволі пристойна білизна. І попри те, що вона напевно раз по раз притягує погляд вампіра під час чергового мого занурення, мені на це чхати. Після його заглядання мені за пазуху в столиці, це не так вже й бентежно — до того ж, Мордреду все ж вистачає здорового глузду не коментувати побачене. Іноді.

Коли шкіру починає відверто пекти, я не витримую, та починаю підніматися до поверхні. Знизу товща води виглядає просто заворожливо — вона рухається та переливається в променях сонця, наче величезна пластина з дорогоцінного каменю з темно-зеленими прожилками, що тягнуться наді мною…

Що?

Між мною під водою та вампіром на поверхні несподівано простягається щось схоже на хмару, сплетену з сотень тонких темно-зелених ниток. Вона рухається сама по собі, і доволі стрімко. І за мить мого зосередження на ній, спалахує світло-зеленим сяйвом.

Це вони! Ті самі водорості!

Мій ривок вгору сповільнює вода, але я все одно встигаю вчепитися в край підводного мандрівного острівка. Ще один ривок, і чималий жмут зелених ниток залишається в моїх руках, а зелена хмара…

…раптом спалахує червоним сяйвом ворожесті та починає погрозливо сплітати решту водоростей у товсті джгути, що вельми красномовно простягаються в мій бік.

Відчайдушно вчепившись пальцями у рухливий жмут підводної трави, бадьоро працюю ногами, щоб якомога швидше дістатися поверхні. Зараз би голосове повідомлення надіслати, щоб попередити Мордреда — от тільки я все ще не вмію цього робити, та й говорити під водою незручно.

Втім, він і сам помічає халепу. Стрімко пірнає мені назустріч, простягає руку та забирає у мене водорості. Чиркнувши на прощання великим пальцем по власному горлу, вампір так само швидко починає плисти до берега. Мені ж залишається тільки закотити очі йому вслід. От же ж… Поганець.

Але й не посперечаєшся. Квест взятий на нього, і поки він діставатиметься берега, я відволікатиму несподівано агресивну водорость. До того ж, це навіть майже не буде неприємно, з моєю десятивідсотковою чутливістю до болю. Це якщо вірити адміністратору…

Зависнувши в товщі води, я терпляче очікую, поки зелені джгути обплетуть мої ноги та потягнуть мене вниз, до самого дня. Знала би, що чекати доведеться настільки довго, то може й сама би спробувала втекти, але… Домовленість є домовленість. Та й після загибелі хоча б не доведеться вкотре тішити око Мордреда мокрою сукнею, що так і норовить прилипнути до тіла.

Якби ще шкіру не пекло від солоної води — взагалі можна було би навіть насолодитися таким повільним та плавним зануренням все глибше й глибше. І це, знову ж таки, з моєю майже відсутньою чутливістю до болю. Що на такій глибині відчував вампір — а він діставався майже самого дна — я навіть уявляти не бажаю.

Лише коли водорості дбайливо огортають все моє тіло та починають потихеньку заривати мене в придонний мул, далекий зеленкувато-блакитний відблиск поверхні води нарешті починає тьмяніти та набувати сірого відтінку.

Невже таки дочекалась, аж не віриться.