28.3

Вампір продовжує грати в мовчанку протягом всього нашого сходження вниз. Так само мовчки ми виходимо з вежі та зупиняємось за кілька кроків від дверей, стулки яких знову обплітають ті підозріло живі лози.

Мовчання Мордреда вочевидь затягується і чомусь викликає у мене ніяковість. Втім, вже за мить я забуваю про це почуття, бо відчуваю знайоме шкрябання по нозі — вже давно воскреслий Курво радісно видряпується на своє місце.

Ловлю себе на думці, що скучила за відчуттям його ваги на своєму плечі.

— Стерво, до мене, — сухо наказує Мордред сколопендрі, що вже теж зібралась було підніматися по моїй нозі.

Овва. Невже він нарешті позбавить мене супроводу своєї чудової тваринки?

Сколопендра з шурхотом збирається по нозі вампіра до стегна, звідти чіпляється за зап'ястя, і в результаті обвивається навколо його передпліччя своєрідним браслетом в кілька обертів. Судячи з виразу обличчя Мордреда, йому це не подобається. Якщо казати коротко і не лайливо. Бо дивиться він на свого пета з настільки відвертою гидливістю, що мені мимоволі стає шкода Стерво. Вона ж не винна в тому, що така… яка є.

— Вибач, що так… склалося, — вирішую відволікти вампіра від напевно приємних відчуттів у руці. Хватка у сколопендри може бути дуже міцною, струсити не вийде.

— Ти про що? — Мордред піднімає на мене очі.

Несподівано. Можливо, я зробила якісь хибні висновки з цієї розмови?

— Ну… Я правильно розумію, то носитися зі мною тепер — твій офіційний обов'язок? 

— М-м-м… Ні, — вампір розгублено кліпає повіками раз-другий. — З чого ти це взяла?

Ну от, а я так сподівалась, що він тепер захищатиме мене від усіх небезпек.

— Ти просто виглядав не надто вдоволеним словами… — невиразно поводжу рукою. Клятий нікнейм цього Лорда-бозна-як-його-там-звуть надприродним чином просто відмовляється спливати з глибин пам'яті чи навіть взагалі затримуватись в моїх мізках. Тому я швидко здаюсь та кажу узагальнено: — Адміністратора. 

— А, то… — Мордред кривить пухкі губи в гіркій посмішці та, підхопивши мене під лікоть, нарешті зрушує з місця, виводячи на широку вулицю спірального міста. — То наші внутрішні справи. Йому раптом закортіло потеревенити в приваті й заразом підкинути мені ще пару термінових завдань.

Отже, мені тоді не здалося. Що ж, тоді реакція цілком логічна та зрозуміла. Нікому не подобається приходити з однією — чужою — проблемою, а замість її розв'язання отримати купу завдань для себе.

— Я можу чимось допомогти?

Питання виривається саме собою. Все-таки, вампір багато в чому мені допоміг, і хотілося б йому хоча би якось віддячити. Суто для того, щоб не так сильно відчувати себе боржницею.

— Мені все одно нема чого робити, — продовжую я. — Тож… — знизую плечима, щоб не виглядати надто нав'язливою і заразом пропонуючи Мордреду самостійно вигадати решту аргументів.

Вампір на ходу кидає на мене задумливий погляд. Не те щоб я прямо-таки жадала його товариства — з Аластором напевно було б і цікавіше, і спокійніше в усіх сенсах… Та вже кому-кому, а женцю мені точно не хочеться нав'язуватись і надто набридати своєю присутністю. Тоді як Мордред наче й сам не проти моєї компанії. Тим паче, якщо я дійсно можу йому чимось допомогти, то чому б і не сумістити корисне з умовно приємним?

Які тільки не вигадаєш виправдання для того, щоб навіть внутрішньо не визнати той факт, що мені не хочеться залишатися на самоті. Курво не враховується.

— З одним із завдань ти дійсно можеш мені допомогти, — врешті-решт відповідає мій супутник. — Але щось мені підказує, що тобі це не сподобається.

— Вже заінтригував, — старанно вдаю, що мені чхати на те, що вампір напевно має рацію стосовно моєї реакції на поки що невідоме завдання. — Яке завдання?

— Таємниче та дуже небезпечне, — за цих слів Мордред надає своєму обличчю загадкового виразу, після чого буденно додає: — Треба перевірити, чи нормально працює один квест.

— Сподіваюсь, для його виконання не доведеться збирати по всій мапі десяток інгредієнтів, після чого нести їх бозна-куди, щоб пофарбувати пета? — пирхаю я, згадавши перший і останній виконаний мною квест.

— І як ти здогадалась… — здивування вампіра настільки просочене сарказмом, що мені не вдається утриматись від скреготливого смішка. 

— Тому що в цій грі, мабуть, інших і немає, — відповідаю йому в тон.

— Чому ж, є, — натягнуто усміхається мій супутник. — Окрім пошуку інгредієнтів є квести на пошук та вбивство певних мобів. 

Мимоволі закочую очі. От чому я впевнена, що за ними теж доводиться ганятися по всій мапі?

— Наприклад, — тим часом продовжує розповідати вампір, — раз на тиждень оголошується полювання на певний вид. І тоді локація, де він зазвичай спавниться, стає місцем паломництва гравців обох фракцій. А де гравці — там і сутички. Дуелі, групові бої, засідки та всі супутні веселощі…

— Але ж в цьому можна й не брати участі, я правильно розумію? — вирішую про всяк випадок уточнити. Раптом гра карає за надмірну пасивність та супротив її добровільно-примусовим спробам розважати гравця.

— Звісно, можна, — киває Мордред. — Але поки що тут не настільки багато розваг, щоб відмовлятися від наявних. Тому, хоча би одноразово, в цьому балагані брали участь всі.

За неспішною розмовою ми непомітно дістаємось приблизно середніх ярусів спірального міста, коли вампір зупиняється поряд з будівлею, на вивісці якої видніється зображення закоркованої склянки, наполовину заповненої якоюсь рідиною.

— Зачекай мене тут, будь ласка, — прохання Мордреда лунає більш схожим на наказ. — Я на кілька хвилин.

І зникає за дверима чи то крамниці, чи то якоїсь лабораторії, залишивши мене на самоті посеред вулиці, осяяної світлом срібної вежі.