Глава 28.1. Вельмишановний Лорд-як-його-там

Кімната під самим дахом вежі виглядає… несподівано. Здавалося б, все ті ж стіни, складені з сяйливого каменю, але дощата підлога під ногами в кілька шарів вкрита численними аркушами зі схемами, написами та навіть малюнками, схожими на чорнові ескізи в трьох проєкціях чогось химерного та явно небезпечного.

Втім, найпримітнішим виявляється власник цього… творчого безладу. На єдиному стільці, за єдиним на всю кімнату столом сидить істота, гідна оспівування в легендах: його зовнішність прямо-таки випромінює холодну величність — і настільки ж відморожену байдужість, якщо оцінювати за виразом обличчя. Місцева расова належність також не викликає сумнівів — адміністратор обрав собі персонажа-ельфа: довгі пасма сріблястого волосся заправлені за видовжені гостроконечні вуха.

Зиркнувши на мене через плече та приклавши пальця до губ, Мордред першим шурхотить в бік столу. Я слідую за ним і зупиняюсь позаду вампіра, коли те саме робить і він.

А Лорд-як-його-там наче взагалі не помічає нашої присутності. Насупивши світлі брови врозліт, адміністратор перебирає, гортає, перетягує невидимі для мене елементи інтерфейсу гри. Приділивши цьому кілька хвилин, він хмикає, відставляє руку вбік, і під нею нізвідки з'являється чистий аркуш. Навіть не подивившись в той бік, ельф починає щось на ньому писати пером, яке теж бозна-звідки взялося. І лише закінчивши писати свою нотатку, адміністратор піднімає на нас очі — неприродно яскраві у своїй крижаній блакиті.

Мордред продовжує мовчати. Я не бачу його обличчя, але у мене складається дивне враження — ніби вони розмовляють, але… беззвучно. Ну не можуть же дві людини, в образі кого б вони не були, просто ось так мовчки витріщатись одне на одного протягом кількох хвилин. І що довше це тягнеться, тим безглуздіше я себе відчуваю.

Втім, вампір попросив мене мовчати. Тож, якщо вони дійсно зараз спілкуються, то не в моїх інтересах втручатися в цю розмову. Принаймні, поки що.

І щоб хоч якось згаяти час, я опускаю погляд і починаю вдивлятися в зображення на аркушах біля своїх ніг. Написи на них зовсім не читабельні — дяка, що хоч на пікселі не розпадаються. Втім, від цього не легше — схоже, це знову зразок місцевої мови у вигляді дивних закарлючок, які мені вже доводилось бачити при відвідуванні неписі техпідтримки. Та й без тексту тут є, за що оком зачепитися. Мою увагу привертають розкинуті віялом кілька аркушів, на яких зображені химерні гібриди якихось чи то комах, чи то членистоногих. Мабуть, приблизно так виглядали б діти Курво й Стерво, якби вони змогли якимось чином… мати спільних нащадків, а ті, своєю чергою, потрапили під якесь випромінювання та набули різноманітних химерних форм. Не хотіла б я зустрітися з такими красенями в бою, там же від однієї огиди померти можна. Або зловити штраф на психіку, щонайменше.

Хоча, оця пухнаста сороконіжка з павучими ногами виглядає ще більш-менш прийнятно. Якщо не зважати на те, що поруч схематично зображена людська постать, і ця тварюка десь вдвічі вища за неї.

Тому я залюбки зосереджую увагу на сусідньому аркуші, де зображена… Дівчина. Фігура симпатична, й на обличчя наче нічого, тільки очі — суцільно чорні з сірими зіницями. Можливо, вони й червоні, як у того ж Мордреда, але це чорно-біле зображення, ніби нашвидкуруч намальоване олівцем, тож залишається тільки здогадуватись про справжній їхній колір. Але найкрасивіше в цій невідомій панянці — крила. Величезні, шкірясті, акуратно складені за спиною.

От би мені такі. Тоді можна було б долати будь-які відстані швидко й зручно. Принаймні, теоретично. Адже хто знає, які складнощі ця гра підготувала для гравців з абілкою польоту. Треба буде розпитати Аластора за нагоди. Він же наче вміє… Та й знає напевно більше за ту ж Адель.

Роздивитися інші малюнки я не встигаю. Знову чути шурхіт.

Піднявши очі, я бачу, що в руках адміністратора з'явився тонкий стос якихось паперів. І тепер ельф зайнятий тим, що зосереджено хмуриться, перебираючи аркуші.

Про всяк випадок роблю крок та стаю поруч з Мордредом. Той кидає на мене погляд… який при певній фантазії та розумінні ситуації можна було б вважати застережливим. Невинно усміхаюсь у відповідь.

— Як зараз почуваєтесь? — несподівано запитує Лорд-бозна-хто, навіть не піднявши на мене очей. Цим він мені чомусь нагадує лікаря, якому абсолютно чхати на те, що йому відповість пацієнт.

Тепер вже моя черга зиркати на вампіра. Той ледь помітно киває, підтверджуючи, що запитання дійсно адресовано мені.

— Нормально. За винятком того, що геть нічого не можу розібрати в меню, і вийти з гри — теж не можу.

— Отже, загалом адаптація до умов — у межах норми… — задумливо промовляє адміністратор, ні до кого особисто не звертаючись. — …попри очевидні складнощі з інтерфейсом.

Ти ж диви, який Капітан Очевидність. Разом із цим ловлю себе на думці, що голос у нього доволі приємний — мелодійний, але не настільки солодкавий, як у Мордреда. І без оцих бентежно-томних інтонацій. Лунає сухо та по-діловому, чим дарує надію на те, що хоча би тут мені нарешті допоможуть.

Втім, ця надія швидко перетворюється на розчарування, коли ельф нарешті піднімає на мене байдужий погляд яскраво-блакитних очей.

— На жаль, тут і зараз я нічим не можу вам допомогти, пані, — рівно промовляє він. — Перепрошую. Раджу вам спробувати максимально пристосуватись до поточних умов, адже розв'язання вашої проблеми може… затягнутися.

— Наскільки? — не втримуюсь я від цілком логічного запитання.

— Цього я не можу сказати, на жаль, — ельф стримано хитає головою на підтвердження своїх слів. — Треба з'ясувати причину, а це вже залежить не від мене.