Глава 27.1. Срібна вежа

Вхопивши за руку та потягнувши за собою, вампір надає мені такого прискорення, що ми долаємо повний виток спіралі десь за півхвилини. Через це у мене виникає відчуття, ніби я — селючка, що приїхала до друзів, які живуть у великому місті, і всі вони тільки й роблять, що кудись бігом-бігом мене тягнуть. Принаймні, можливість вдумливо роздивитись навкруги — приблизно така сама, майже нульова.

— Ми настільки квапимося? — врешті-решт не витримую я.

— Так, Лорд Оберон не сидітиме тут вічно, — лунає суха відповідь. — Та й від Адель я волію триматися якомога далі.

— Чому?

— Поки ти її хоча б раз не почуєш, не зрозумієш.

Чи то мені здається, чи то вампір за цих слів навіть здригається.

— В якому сенсі? — запитую я, перш ніж і сама розумію, що саме він має на увазі. — Хоча… Так, сміх у неї доволі… оригінальний.

— То ти ще пісень не чула, — кривиться Мордред.

Он воно що…

— Тобто, тепер ти змушений послухати її пісню? — вирішую перепитати про всяк випадок.

— Так.

— А навіщо?

— Я — тестувальник, — знизує плечима вампір. — Якщо гравець підозрює, що якась абілка працює не так, як слід, він може попросити будь-якого тестувальника це перевірити. Звісно, така допомога надається у вільний час і виключно за бажанням…

Останні три слова Мордред промовляє з відчутним сарказмом.

— До того ж, — додає він, — Адель просто подобається спостерігати за реакцією на її голос. Розвага у неї така. 

Отже, ще одна колоритна особистість на моєму шляху. Зрозуміло. Втім, Мордред не обмежується і цим:

— Хоча в бою вона, як представниця класу банші — дуже корисна. Навішує таку кількість штрафів своїм вереском, що після цього супротивника можна брати голими руками… Якщо він не звалить в офлайн раніше, звісно, — оксамитовий смішок вампіра лунає вельми вкрадливо. — Попроси якось Аластора розповісти, як він з нею виступав під час першого турніру. 

Не знаю, навіщо це мені знати, але…

— Гаразд, — слухняно погоджуюсь я.

А вже за десяток секунд ми опиняємось на останньому витку спіралі. Вулиця тут вузька й більше нагадує залитий срібним світлом коридор, що плавно завертає і веде до високих стулчастих дверей вежі.

— От і прийшли, — оголошує Мордред, ковзаючи очима по сяйливим каменям. Втягнувши повітря крізь гострі ікла, він помітно серйознішає та переводить погляд на мене. — Про всяк випадок попереджаю: говорити буду я. Якщо Лорд Оберон спитає тебе прямо — тільки тоді сама відповідатимеш, гаразд?

— Так, — навіть киваю для того, щоб впевнити вампіра у своєму цілковитому розумінні правил спілкування з настільки високопосадовою особою цього віртуального світу.

— А ще — не дивуйся, він… доволі специфічний співбесідник. Побачиш, що я маю на увазі, — Мордред піднімає руку, випередивши моє, цілком логічне, уточнення. — І упаси тебе рандом неправильно вимовити його нікнейм. Лорд Оберон, зрозуміла?

Не встигаю я спитати, що ж станеться у випадку помилки, як Мордред стрімко тягне мене до дверей вежі. На такій невеликій відстані я помічаю, що вони зроблені з темно-сріблястого металу та прикрашені рослинним візерунком. Витончені шипасті лози химерними завитками розповзлися по обох стулках, і чи то мені здається, чи то вони починають ворушитися, тільки-но відводиш від них погляд.

Курво на моєму плечі перебирає лапками. Якось нервово, як мені здається. Тоді як Стерво щільніше стискає мої стегна. 

Готуються до бою? Ну не з адміном же ж, врешті-решт?..

— Отже, ходімо, — оголошує він і штовхає одну зі стулок.

Наче сполохані змії, лози на дверях спритно втягуються в каміння арки-одвірка, і одна зі стулок безшумно відчиняється всередину. Мордред робить крок та розчиняється в сліпучому срібному сяйві, і мені нічого не залишається, окрім як вирушити слідом.

Та щойно я переступаю поріг, як перед очима виникає червона піксельна хмара, і водночас з її появою зникає відчутна вага павука на моєму плечі та тиск сколопендри на стегна.

— Що це?..

— З петами не можна, — коротко відповідає вампір.

— Міг би й попередити, — буркочу я. — Якщо тобі на Стерво чхати, то я хоча би Курво біля входу залишила. Раптом він не повернеться?

Мордред, не обертаючись, байдуже знизує плечима. Мої ж очі тим часом нарешті звикають до яскравого сяйва, і я отримую змогу побачити, де ми опинилися. А коли піднімаю голову, то розумію рівень глузливості місцевої адміністрації. Поряд з нами видніються сходи. І коли я піднімаю погляд вище, то бачу, що вони спірально простягаються вздовж круглої стіни. За відчуттями — до самої верхівки вежі, де видніється пласка стеля та прорубаний в ній прямокутний отвір, до якого й ведуть ці сходи.

— Я правильно розумію, що нам — нагору? — як би мені не хотілося, але приреченість у цьому запитанні приховати не вдається.

— Правильно, — зітхає вампір та стає на нижню сходинку.

— Невже він і сам кожен раз проходить цей шлях, коли прибуває сюди?

У відповідь Мордред красномовно пирхає. Зрозуміло. Шлях вниз, до дверей вежі, а потім — нагору вже всередині неї, вочевидь, має дати гравцю достатньо часу для того, щоб зрозуміти: не так вже й хочеться йому відволікати адміністратора від його неймовірно важливих справ. Це за умови, що до шляху нагору він взагалі дістанеться — надто підозрілою здається мені та не надмірно жива лоза на стулках.