26.2

— Закритішого? — луною відгукується моя супутниця. — Тобі до нього ще два рівні, наскільки я пам'ятаю. Тоді з'являється перша броня. А що, нічого не сподобалось?

Похитавши головою, я задумливо проходжуюсь спочатку вздовж одного ряду манекенів, потім переходжу до другого біля протилежної стіни. Зараз, вже вбрані, вони не здаються мені такими моторошними. Можливо, через настільки відвертий вигляд, що подекуди це виглядає навіть кумедно.

— Хіба що ось це…

Вказую на світло-сіру сукню з довгими рукавами, глибоким декольте та двома розрізами до середини стегна на подолі, що звисає майже до самої підлоги. Цим вона не надто відрізняється від вже наявного на мені одягу — напевно так само чіплятиметься за перші-ліпші кущі та оголятиме все, що тільки можливо, але… Мою увагу привертає широкий шкіряний пояс — чорний, з тисненим рослинним візерунком. Гарний. Щойно я затримую на ньому погляд, як система послужливо показує мені щось традиційно-піксельне. Мабуть, опис речі.

— О, непоганий вибір, — Адель поспіхом вказує на мене, — Мортіфаг обирає це вбрання.

— Як скажете.

Вампірка киває, і сукня буквально випаровується з манекена, щоб за мить перенестись сіруватою хмарою в мій бік, огорнути та осісти на мені вже у вигляді одягу. Курво ніяк не реагує на таку зміну, а Стерво на моїх стегнах лише невдоволено перебирає лапами, пристосовуючись до несподіваного сусіда у вигляді пояса. Хм, а зручне тут перевдягання, що ще сказати.

Та не встигаю я звикнути до відчуття несподівано шовковистої тканини на своїй шкірі, як чую:

— А тепер вбрання для банші, — нетерпляче оголошує моя супутниця, — тільки нове. 

Непись-власниця крамниці знову ляскає в долоні. Манекени ховаються за вже знайомою завісою, а коли та спадає… Я змушена визнати, що моя думка про незручність та непристойність раніше продемонстрованого вбрання була хибною. Зате з'ясувала клас своєї супутниці — банші.

— Це все? — схоже, Адель теж не надто вражена оновленням асортименту.

— Так, — коротко відповідає вампірка.

Жінка-привид повільно пролітає спочатку вздовж одного ряду, прискіпливо вдивляючись у все те напівпрозоре, шкіряне та ще бозна-яке вбрання, більше схоже на асортимент товарів з крамниці для дорослих втіх. Перелетівши до іншої стіни, вона так само крутить носом — і я чудово її розумію.

— Дякую, але мені нічого не припало до смаку, — розчаровано оголошує банші. 

— Як скажете, — знову в голосі вампірки лунає провина…

…а перед моїми очима виникає вже знайома піксельна хмара. І я навіть здогадуюсь, від кого це повідомлення.

— Ти де? — в короткому запитанні Мордреда відчувається неприховане занепокоєння.

— На ганчір'я дивлюсь, — коротко характеризую я те, що бачу, і лише запізніло усвідомлюю, як мої слова можуть бути сприйняті обома присутніми поруч панянками — гравчинею та не ігровим персонажем.

— Будь ласка, покиньте крамницю, — в голосі вампірки дзвенять сталеві нотки. 

Я помічаю, що її вузькі зіниці-рисочки перетворюються на вертикальні червоні овали, а ікла подовжуються настільки, що визирають з-під верхньої губи.

— Перепрошую, я не хотіла образити ні вас, ні асортимент вашої крамниці, — поспіхом додаю, а наступної миті волосся на моїй потилиці буквально стає дибки від несподіваного звуку, що лунає з небезпечно малої відстані.

Зиркнувши вбік, я розумію, що це. Сміх Адель. Мабуть, приблизно так лунає сміх гієни, якщо запхати її до величезної металевої труби. І на доданок ще й натхненно почати пиляти іржавою пилкою. Трубу, не гієну.

Втім, на вампірку цей звук враження не справив. Вона продовжує свердлити мене поглядом, який не передвіщає нічого хорошого. Тому я потихеньку задкую в бік виходу з крамниці.

— Вибачте, мені час іти. Гарного вечора, — поспіхом бурмочу я, водночас намацуючи ручку дверей, в які вже встигла впертися спиною.

Та тільки-но нарешті знаходжу цей ключик від клітки сучасної ігрової моди, як стулка різко відчиняється, і я втрачаю рівновагу. Але впасти не встигаю, сильні руки спритно підхоплюють мене на півдорозі до кам'яної підлоги.

Мордред, хто ж іще…

На обличчі вампіра відбивається тінь здивування, а погляд чіпляється за виріз декольте, адже кут зору цьому вочевидь сприяє.

Курво зістрибує з мого плеча на підлогу та смиренно чекає на момент, коли я нарешті поверну собі вертикальне положення. От зрадник, міг би й прикрити, між іншим.

— О, привіт, — променисто усміхаюсь на всі свої триста з чимось іклів. — Я якраз збиралася тебе шукати.

— Ах це ти збиралась мене шукати?.. — саркастично тягне Мордред, але допомагати випростатись явно не поспішає. Ще б пак, зараз йому відкривається чудовий краєвид, бо за час перебування в крамниці мої й без того чималі отрутозбірники, за відчуттями, встигли збільшитися ще десь на розмір.

— Так о-о-от, з ким ти збиралася зустрітися, — до нашої вкрай інтимної розмови вельми своєчасно вклинюється Адель. — Привіт, красунчику.

Я відчуваю, як вампір помітно напружується.

— І тобі не хворіти, — похмуро відповідає він і нарешті допомагає мені прийняти вертикальне положення, але при цьому продовжує тримати за плечі. — Хто б сумнівався, що сюди її затягнеш саме ти.

— Це суто співпадіння, — розводить руками банші. — Бачу, стоїть новенька, бо явно зібралася доторкнутися до стін вежі. От і вирішила відволікти її цікавою справою, поки той, кого вона чекає, десь вештається. Хто ж знав, що вона — саме твоя підопічна…

Почувши зітхання Мордреда, більше схоже на чуттєвий стогін, я давлюсь не менш недоречним зараз скреготом власного смішка.

— Сприйму це як демонстрацію вдячности, — Адель розтягує синюваті губи в хижій посмішці. — З тебе одна пісня.

— Це шантаж, — мало не шипить вампір.

— Але ж її респ явно не тут?.. — хитро примружується банші.

— Гаразд, — Мордред рвучко сіпає мене за плечі та розвертає в бік вулиці, що широкою дугою спускається вниз. — Але пізніше, зараз у мене справи.