Глава 26.1. Адель

Схоже, таки гравець. Цікаво, а що у неї за клас?

— М-м-м… Дякую, за попередження, — трохи повернувши голову в бік предмета обговорення, все ж вирішую не випробовувати долю. Раптом дотик до сяйливих цеглин мене просто вб'є.

— Я — Адель, — вчепившись в поділ сукні, жінка прямо в повітрі присідає в чомусь на кшталт реверансу.

— Мортіфаг, — невпевнено киваю їй у відповідь. 

— Приємно познайомитись, — наспівом відповідає моя нова знайома. — А що у тебе за клас? Такий скін…

Страшний, я знаю.

— …цікавий, — вона нарешті підбирає ввічливу характеристику моєї зовнішності.

О, так. Цікавий — не переказати, наскільки. А вміння — ще цікавіші. Точніше, спосіб їх отримувати.

— Мортіфаг, — в цей момент я відчуваю себе напрочуд безглуздо.

На обличчі жінки відбивається тінь здивування, але свою думку про співпадіння мого нікнейму та назви класу вона залишає при собі. 

— Ти вперше в столиці? — натомість запитує вона.

Дивне запитання. Можна було би скористатися логікою — навряд чи хтось з новачків торкатиметься вежі вдруге, якщо це дійсно боляче. Але тепер вже моя черга чемно не озвучувати свої думки.

— Так.

— Не хочеш пройтись по крамницях? Мабуть, дефолтний одяг тобі вже встиг набриднути…

Не встигаю я відкрити рота, щоб повідомити про відсутність у мене місцевих грошей, як жінка з усмішкою додає:

— Перша зміна вбрання тут безкоштовна, раптом що.

Я знову не встигаю нічого вдіяти — Адель підлітає до мене та, невимушено підхопивши під лікоть несподівано матеріальною та міцною хваткою, вже тягне ліворуч. Курво на моїх стегнах та Стерво на плечі напрочуд спокійно реагують на цей замах на мою свободу пересування.

— Кажуть, завезли нові моделі, — якщо можна щебетати з підвиванням, то саме це і робить жінка-привид, — але я хочу почути сторонню думку про те, як вони на мені сидітимуть, бо дзеркала в крамниці мене не відбивають.

У відповідь я намагаюсь продемонструвати своїм обличчям всю глибину мого співчуття і не викрити при цьому спалах злості. Дійсно, у порівнянні з проблемою нової знайомої, моя нездатність розібрати бодай якийсь напис в цій грі — справжня дрібниця.

— От і добре, — схоже, Адель сприймає мою гримасу за згоду. Ніби з такою сильною хваткою їй взагалі можна відмовити.

Хоча, якби мені цього дуже хотілося, то я б напевно змогла якось вирватися, але… Вирішальним аргументом стає морфа, що вкотре вирішила спробувати показати себе і подивитись на інших крізь глибоке декольте сорочки. Раптом в тій крамниці знайдеться щось… пристойніше?

Хоч і не надто в це віриться, але варто спробувати.

— Тільки я ненадовго, раптом що, — вирішую попередити. — Мені треба з деким зустрітися, і навряд чи він буде радий виявити, що я вже кудись поділась.

— Та ми тут поблизу будемо, — привид усміхається, — он вона — та крамниця.

Простеживши поглядом у вказаному напівпрозорою рукою напрямі, я дійсно бачу будинок, що відрізняється від своїх сусідів наявністю вертикальної вивіски поруч з вхідними дверима. Зображений на ній ростовий манекен в оточенні якихось закарлючок вже за мить приховується за білястою піксельною хмарою напису, який я не здатна прочитати.

Дотягнувши мене до крамниці, Адель рішуче відчиняє двері. Легкий поштовх — і я першою опиняюсь всередині.

Мабуть, щоб не втекла.

Ця думка лише підкріплюється мимовільним ошелешенням від вигляду приміщення, в якому я опинилась. Несподівано просторе — ззовні й не скажеш, що будинок настільки великий. Вздовж стін ліворуч і праворуч вишикувані ростові манекени — типові ляльки без облич… і без жодного одягу на собі. Я мимоволі напружуюсь через відчуття, ніби всі вони дивляться на мене.

Ненавиджу манекени.

Через силу змушую себе зробити пару кроків та зосередитись на довгій стійці, що видніється у протилежному кінці зали. За нею стоїть бліда чорноволоса дівчина. Вбрана в темну сукню з корсетом, вона — напевно вампірка, бо невловимо нагадує мені Мордреда.

Хоча останній все ж вродливіший.

— Ну що стоїш, ходімо, — Адель знову підхоплює мене під руку та веде прямо до тієї дівчини. — Сама ж казала, що квапишся.

Непись-власниця крамниці виходить нам назустріч, відкидає з плеча товсту косу та розтягує в привітній усмішці пухкі червоні губи.

— Вітаю вас в крамниці жіночого одягу "Всі відтінки пітьми"...

Точно вампірка. Мелодійно-оксамитовий, вкрадливо-глибокий голос обволікає з усіх боків та викликає нестримне бажання щось відповісти, щоб знову його почути.

— Так, так, ні, так, ні, — скоромовкою бурмоче моя супутниця, після чого на мить повертає голову в мій бік і додає: — Вбрання для мортіфага.

— Перепрошую, я не маю вбрання для мортіфага, — в голосі вампірки чути настільки щиру провину, що мені мимоволі стає її шкода. Дарма, що непись.

— Хм… Дивно, — задумливо тягне Адель. — Гаразд, покажи універсальні вбрання, відповідні її рівню.

Вампірка вдоволено усміхається, ляскає в долоні, і найближчі до нас манекени вздовж стін ховаються за димчасто-сірою завісою. Коли та зникає, вони виявляються вбраними…

У всяке.

Але всі ці речі виглядають так, ніби мають скоріше оголювати найрізноманітніші частини тіла, аніж вкривати їх шаром тканини. Навіть якщо цей шар — суто символічний.

— А чогось… закритішого немає? — я нарешті наважуюсь виказати свою думку про це неподобство.