25.3

Далі тривають кілька секунд мовчання, після чого вампір з несподіваною уїдливістю додає:

— Якщо тебе це заспокоїть, в Аластора я вже теж попросив вибачення.

Що ж, тепер я точно спокійна, хоча від шпильки у відповідь все одно не утримуюсь, тицьнувши на відповідну кнопку:

— У мене склалося таке враження, що з вас трьох він — єдиний, хто дійсно переймається цією ситуацією і прагне хоча би якось спробувати її вирішити.

В очікуванні відповіді я встигаю подолати приблизно чверть витка спіралі, проходячи повз порожні домівки з темними дзеркалами шибок. Та врешті-решт чергова біляста хмарка все ж виникає перед моїми очима:

— Гадаю, ти цілком маєш рацію. Аластор терпіти не може, коли його друзі сваряться між собою. І іноді це… переходить певні межі.

— В якому сенсі?

— Як би тобі пояснити… В ньому сильне прагнення до контролю. Щоб зрозуміти, як отримати цей контроль, він готовий розібрати тебе по гвинтиках, як то кажуть. Звісно, це не завжди можливо… Але коли це його зупиняло у створенні дорогоцінних висновків на основі здобутої інформації?

В останній фразі Мордреда лунає неприхований сарказм. Повідомлення завершується, але одразу ж приходить наступне.

— Знаєш, чому він попросив тебе передати мені ті слова про приємного співбесідника? Бо перше, що я йому сказав під час отакої спроби словесної препарації: ще один такий раз — і я з ним взагалі більше не розмовлятиму. Ніколи. Максимум — набором команд, як з петом.

Спроба уявити, як би на це зреагував Аластор виявляється невдалою. Він здався мені стриманою та вдумливою особистістю, хоч і не без… певних тарганів. І його, мабуть, таки образила б подібна поведінка. Але за словами Мордреда можна взагалі скласти враження, що цей гравець — холодний та розважливий маніпулятор, якому якщо щось і не вдається, то суто через брак наявної інформації про жертву.

Різниця цих вражень викликає у мене якесь суперечливе почуття. І підозру, що вампір щось недоговорює. От тільки попри очікування системи на моє рішення — закрити повідомлення чи надіслати відповідь — мені нема чого на це сказати. Окрім…

— Якщо ж він такий з себе маніпулятор, то чого тоді ти з ним товаришуєш?

Відповідь надходить швидко. Спочатку лунає оксамитовий смішок, який чомусь здається мені нервовим. І лише після цього Мордред коротко відповідає:

— Тому що мати його серед ворогів — ще гірше.

Що ж, попри певну… своєрідність такої позиції, з логічністю вибору не посперечаєшся. І я щиро сподіваюсь, що мені ніколи не доведеться дізнатися на власному досвіді про те, який з Аластора — ворог. Тим часом приходить нове повідомлення від вампіра:

— Все, я вже біля ланцюгів, чекай мене хвилин за десять.

— Гаразд, — одразу відповідаю я. 

Подумки ж не без заздрощів відмічаю, що хотілося б мені таку швидкість сходження по тому клятому ланцюгу. Я ж по ньому видряпувалась десь годину, не менше! Втім, раптом з досвідом чи прокачкою персонажа цей процес якось прискорюється?

Хоча знайти собі морфу на крила, мабуть, буде все ж значно надійнішим варіантом. 

І знову я розмірковую так, ніби збираюсь сюди повертатись. Е, ні…

Незчувшись за розмовою з Мордредом, я виявляю себе на добре освітленому витку спіралі вже на одному рівні з якимось із поверхів вежі. Тут дійсно світло, наче вдень — якби сонце було сріблястим, звісно — але зблизька сяйво не сліпить, попри всі мої мимовільні побоювання. Навіть здається доволі приємним. Гарним. 

Його джерелом виявляється не вежа, як цілісний об'єкт, а кожен окремий камінь у її стіні. Виявляється, вони… Напівпрозорі. Ніби вилиті з матово-сріблястого скла, і всередині кожного сяє маленьке сонечко. Точніше, місяць. 

З того місця, де я зупиняюсь, здається, навіть можна дотягнутися до стіни будівлі — якщо підійти до самого краю та спертися об поруччя. Спокушена заворожливим видовищем мерехтливих каменів, я піддаюсь цій думці та роблю кілька кроків в бік вежі.

— Не раджу цього робити.

Мало не здригнувшись від несподіванки, я повертаюсь на звук.

Власницею мелодійного голоса із ледь вловимим наспівним підвиванням на наголошених голосних виявляється... Жінка, схожа на привида. Напівпрозора, огорнута ледь помітним сяйливо-сріблястим коконом, вона нерухомо висить у повітрі. Вбрана у чорну сукню до самих п'ят босих ніг, підперезана тонким поясом зі світлої чи то шкіри, чи то тканини. Довге біле волосся водоспадом струмить по плечах та доволі пласких грудях мало не до самої талії, а піднявши очі вище, я бачу тонке й вузьке обличчя з синювато-блідими губами, молочно-білими очима без білків та райдужки й тонкими світлими бровами врозліт. Над головою незнайомки мерехтить біляста піксельна хмара, яка, звісно, ні про що мені не говорить. Тому я гадки не маю — гравець це чи неігровий персонаж, з огляду на наявність у тієї ж баченої вже неписі техпідтримки так званого голосового інтерфейсу.

— Чому? — ставлю я цілком логічне за таких обставин запитання. Раптом відповість.

— Бо буде боляче, — жінка-привид усміхається блідими губами, які виділяються на її обличчі лише завдяки легкому синюватому відтінку. — Втім, ніхто не забороняє тобі впевнитися в цьому особисто.