25.2

Подолавши сходинки, що відділяють мене від повороту, я обережно визираю за ріг і виявляю високу арку. Її витягнуте вгору півколо окреслене безліччю якихось символів, і система послужливо знущається наді мною білястою піксельною хмаркою. Мабуть, розшифровка чи ще щось таке.

По той бік видніється добре освітлена тим самим сріблястим сяйвом…

Площа? Вулиця? 

Схоже на те. На зміну витесаній в горі підлозі приходить складена все з того ж каменю щільна бруківка, що простягається кроків на п'ятдесят вперед і закінчується знову ж таки кам'яним чи то високим бордюром, чи то поруччям — здалеку важко сказати напевно. І схоже, що джерело срібного сяйва знаходиться десь за ним, внизу.

Дивне розташування, але воно несподівано пробуджує в мені цікавість. За логікою, столиця — безпечне місце. Звісно, якщо поводитись обачно. Тому, набравшись сміливості, я вирушаю вперед та проходжу під аркою.

І дійсно опиняюсь на чомусь, схожому на дуже широку вулицю, що по ліву руку плавно піднімається вгору, а по праву — вниз, величезною спіраллю огортаючи порожне серце гори. Всі видимі мені будівлі розташовані по один бік — вони притискаються до кам'яної породи, а деякі навіть ніби висічені в самій горі.

Сторожко крокуючи бруківкою, я нарешті наближаюсь до кам'яного поруччя та обережно нахиляюсь вперед, щоб подивитись вниз. І мало не відсахуюсь від несподіванки, настільки яскравим виявляється джерело світла — висока струнка вежа далеко внизу. Вона складена з якогось матеріалу, що й випромінює світло, і кінчик її високого шпиля знаходиться десь на два поверхи нижче за те місце, де стою я. Піднявши голову, розумію, що випромінюване вежею світло ледве досягає кам'яного склепіння, тому найвищі поверхи огорнуті приємною напівтемрявою, тоді як внизу, мабуть, найсвітліші рівні.

Знати би ще, куди мені треба йти…

Покрутивши головою на всі боки, я не помічаю нікого, хто міг би підказати мені дорогу до місця, де сидить адміністрація. Навколо — жодного моба чи гравця. І якщо відсутність гравців ще можна якось виправдати нечисленністю фракції нежиті, то мають же бути в місті якісь торговці, гільдмайстри, наставники різних класів чи що там загалом зазвичай водиться у пристойній столиці такої хорошої гри?

Але будівлі, вишиковані вздовж… так званого внутрішнього схилу гори стоять з темними вікнами та зачиненими дверима. Попри щільну забудову — стіна до стіни — вони позбавлені будь-яких вивісок, що наводить мене на думку — можливо, на цьому витку спіралі розташовані приватні… володіння, так би мовити. Чиї власники наразі не вдома.

Чудовий привід подивитися, що знаходиться поверхом вище або нижче.

Окинувши поглядом довгий шлях що в один бік, що в другий, стикаюсь з несподівано складним вибором напряму. Яскраве світло, що лине знизу, перетворює напівтемні верхні поверхи для мене значно привабливіші, ніж нижні. Але вежа, яка випромінює це срібне світло, може виявитися тією самою будівлею, де сидить цей лорд-як-його-там-звуть. Принаймні, будівля виглядає достатньо величною та пафосною для цього.

Внутрішньо змирившись з необхідністю йти вниз, я розвертаюсь праворуч. Та щойно роблю перший крок, як перед очима спливає срібляста піксельна хмара, що підозріло нагадує сповіщення про голосове повідомлення.

Впевнено тицьнувши на його відтворення, я чую голос Мордреда:

— Бачу, тебе таки перекинули зрізом, і ти вже навіть знайшла столицю, — в голосі вампіра лунає щире здивування, втім, чомусь не надто радісне. — Вітаю тебе з цим досягненням, не кожен новачок знаходить її з першого разу. Але я взагалі що хотів сказати — потихеньку прямуй спіраллю вниз, до отієї лампочки, якій чомусь надали форму вежі. Але не намагайся до неї зайти — тебе не пропустять. Як дійдеш, чекай на мене, я примчу десь…

Повідомлення переривається здавленим зойком. Почекавши з півхвилини, я змахую повідомлення. Після нашої останньої зустрічі у мене залишився не надто приємний осад на душі, тому зроблю ласку — дам йому договорити до кінця, перш ніж відповісти.

Тактика вичікування під виглядом ввічливості дає свої плоди — ще за півхвилини надходить наступне повідомлення:

— Вибач, мене перервали. Я буду десь хвилин за десять-п'ятнадцять. Цього часу тобі якраз вистачить для того, щоб спокійно дістатися нижніх ярусів.

Цього разу я обираю запис відповіді:

— Зрозуміла, гаразд.

Відправивши відповідь, я запізно розумію: з огляду на те, що він все ж таки прагне мені допомогти, мабуть, варто було відповісти хоча би трохи тепліше… чи вдячніше. Але вийшло вже так, як вийшло. В крайньому разі, це завжди можна списати на специфіку мого голосу, який навіть з найприязнішими інтонаціями звучить так, ніби я готова видряпати очі своєму співбесіднику.

Відправивши відповідь, вирушаю в обраному напрямку, що співпав із вказівкою вампіра, але не встигаю пройти й десяток кроків, як перед очима знова виникає срібляста хмарка. Схоже, дехто не проти потеревенити дорогою:

— І ще… — голос Мордреда набуває винуватих ноток — і без того оксамитовий голос стає настільки м'яким, що хоч до рани прикладай. — Перепрошую за сцену, свідком якої ти стала. Не переймайся, то давня справа, і ми Нейтом… М-м-м… Обидва — ще ті… молодці. Хоч ніколи й не визнаємо це один перед одним.