Глава 25.1. Летюче місто

Ланцюг виявляється довгим. Подолавши чотири ланки — без врахування найпершої половинки — я сідаю верхи, щоб трохи перепочити. При чому — скоріше морально, ніж фізично. От тільки кинутий вниз погляд виявляється поганою ідеєю — тільки-но я це роблю, як мене накриває дуже неприємним відчуттям, ніби я потроху зісковзую з уподобаного шматка металу та от-от зірвуся вниз. Ще й вітер додає гостроти цьому враженню — порив виявляється настільки сильним, що мені на мить здається, ніби ланцюг починає дрібно тремтіти. Швиденько вхопившись за наступну ланку, я піднімаю очі догори та вдивляюсь в монотонно-сіре небо, де світлий кругляк тьмяного сонця вже потроху схиляється до все ще видимих на горизонті пагорбів. 

Цікаво, я хоч до темряви цього міста дістанусь? Адже цьому клятому ланцюгу кінця-краю не видно — в стратосфері ця столиця зависла, чи що?

Хай там як, сиди-не сиди, а на руках мене туди ніхто не донесе.

З такою думкою я долаю ще кілька ланок — три чи чотири, після чого мало не зриваюсь вниз — перед очима виникає біляста піксельна хмара невідомого змісту. Відмахнувшись від неї, виявляю, що за цей час мене встигла накрити величезна тінь.

Піднявши очі, я бачу вгорі перед собою… Здоровезну кам'яну брилу, що висить у повітрі. Вона нагадує мені перевернуту догори дригом гору, до спрямованої вниз вершини якої чіпляється мій ланцюг за допомогою гаку не менш вражаючого розміру. Заразом помічаю ще три таких самих ланцюги, натягнуті в різні боки. Нижні кінці не видно крізь хмари, що закривають огляд…

Які ще хмари? Я ж коли піднімалась, там же сонце…

— Он воно що… — шелестливо видихаю я та не втримуюсь від скреготливого смішка. 

Ті женці не зникли, вони просто перемістилися до іншої локації. Туди, де знаходиться столиця фракції нежиті. А вона, схоже, і є оцією брилою. Чи, може, розташована на ній, хто знає. І женці — щось на кшталт місцевої варти, з огляду на їхню поведінку.

Ця здогадка надає мені сил подолати ще десяток ланок. Знову всівшись для перепочинку, я придивляюсь до місця кріплення ланцюга і з полегшенням виявляю, що там видніються цілком пристойні сходи, а не оце неподобство, видовбане в металі для когось, обдарованого альтернативною довжиною кінцівок.

Це ще добре, що такого параметру, як витривалість, у мене наче немає, інакше б зірвалася вже на другій-третій ланці. Мерці не знають втоми, еге ж. Принаймні, фізичної. А про моральну ніхто й не питає, поки не почнуть судоми бити через штраф до психіки...

Подолавши решту шляху з цією думкою, я врешті-решт з неймовірною насолодою ступаю на першу висічену в камені сходинку. З не меншим задоволенням роблю другий крок, третій, четвертий…

…і завмираю через те, що перед очима спливає дещо новеньке. Якесь не бачене раніше сповіщення насиченого помаранчевого кольору. Піксельна хмара закриває мені огляд, тому на наступній сходинці я оступаюсь і, щоб не покотитися вниз, вирішую зупинитись.

Судячи з кольору, це якесь попередження — знати би ще, про що саме… Втім, чи вперше в цій грі мені доведеться діяти навмання?

Принаймні, не востаннє — так точно.

Хай там як, але той факт, що ціль моєї подорожі вже зовсім близько, надає мені сміливості. Змахнувши сповіщення, я вже впевненіше крокую сходами, що ведуть мене вгору та вглиб цієї перевернутої догори дригом гори. Над головою — висока стеля, по боках — гладкі кам'яні стіни. Гарні, до речі. У міру продовження підйому я маю нагоду помилуватися різноманіттям візерунків кам'яної породи. Спочатку темно-сіра, вона поволі світлішає і подекуди тішить око вкрапленнями чи то дорогоцінних каменів, чи то просто якихось кольорових мінералів. Прохід взагалі доволі просторий і розрахований на когось значно вищого та ширшого за мене. Тому немає того відчуття, ніби величезна маса каменю та ще бозна-чого над головою тисне на мене.

І це добре. Якщо я часто відвідуватиму це місце, то бракувало ще додаткової порції гострих відчуттів від чогось на кшталт клаустрофобії. Але крила все-таки варто буде відростити — просто щоб скоротити собі шлях. Наприклад, можна спробувати запозичити морфу у тих летючих кішок, що охороняють зріз. Хоча, є імовірність, що від них я отримаю не крила, а отой хвіст з жалом. Або при звуках мого голосу вушна кровотеча переходитиме з категорії образного виразу до цілком буквального результату. Хай там як, поки не спробую — не дізнаюсь…

Мимоволі дивуюсь цій думці. Я ж наче прийшла сюди, щоб отримати можливість вийти з гри й ніколи більше до неї не повертатись. Принаймні, персонажем цього класу — так точно. А тут просто йду собі та розмірковую про можливі подальші дії…

Оцінити ступінь своєї адекватності мені не дає світло в кінці тунелю. Примарне, сріблясте, наче від повні в зениті, воно сочиться з-за повороту та виблискує на гладких чорних стінах.

— Як гадаєш, воно небезпечне? — запитую я у Курво.

Павук у відповідь лише перебирає ногами у спробі вмостити свою підрослу дупцю на моєму плечі. Що ж, вважатиму, що від висловлення своєї думки він утримався.

В будь-якому разі у мене є лише два шляхи — вперед і назад. Що позаду — я вже знаю, тому вибір очевидний.