24.3

Спритно озирнувшись — схоже, у моїх переслідувачів все ж обмежена швидкість переміщення, тому вони поки що доволі далеко — придивляюсь уважніше до найближчої до мене ланки, наполовину загрузлої в ґрунті. Помічаю на ній відмітини, ніби хтось якимось чином прорубав у темному металі неглибокі сходинки, за які можна вчепитися руками та стати кінчиками пальців ніг.

Що ж, трохи легше, та з огляду на загальну довжину ланцюга — це не надто втішає.

Цікаво, тут можна загинути, впавши з висоти?

Втім, дурне питання. В цій грі реалізовані всі можливі способи вбитися, а цей — один з найочевидніших.

Курво на моєму плечі знову стрекоче. Кидаю погляд через плече. Овва, яка несподіванка…

Схоже, поблизу столиці кристалічні фігури вже не бачать сенсу вдавати з себе рухливі елементи пейзажу — найближча скульптура, що знаходиться десь за три десятки кроків, нарешті підсвічується червоним.

Стерво з тихим шелестом зісковзує з моїх стегон, а слідом з плеча зістрибує Курво. Поки пети відволікатимуть на себе увагу найспритнішої з фігур, у мене буде трохи часу для того, щоб видертися якнайвище в надії, що там мене ці шматки солі просто не дістануть.

Та тільки-но я стаю на нижні видовби в металі, щоб підтягнутися та забратися на самий верх найближчої ланки, як мене накриває розлога чорна тінь. І не одна — за чергуванням того, як промені сонця то впадають в очі, то знову відсікаються чимось, що злітає зверху, цих… істот — аж три. Охопивши руками вигин ланки та щосили притиснувшись до неї у спробі злитися в одне непомітне та нецікаве для ворогів ціле, я повертаю голову у можливому напряму, куди могли вирушити ці тіні. І вже за мить виявляю, що це — огорнуті пітьмою скелети.

І у кожного — три пари рук.

Вони нагадують мені Аластора. Я зупиняю погляд на цих величних фігурах, і вся трійця підсвічується зеленим. Над ними є якісь написи, але вони настільки звично розбиті на пікселі, що я цьому вже навіть не дивуюсь.

Від полегшення мало не розтискаю руки, але швидко оговтуюсь, адже починаю зісковзувати вниз. Мій шлях ще навіть близько не завершений, тому падати не слід, навіть з такої незначної висоти.

Але ці троє женців… Невже вони вилетіли на мій захист? З чого раптом така ласка?

Поки я ставлю собі ці запитання, скелети синхронно розводять руки в боки, і в цей момент я помічаю відмінності між ними. У одного — шість серпів в кістяних долонях. У другого — чотири серпи, а нижня пара рук огорнута щільною пітьмою, ніби він позичив її у власного ж вбрання. А третій нагадує мені павука — дарма, що верхніх кінцівок лише шість. Долоні його широко розведених рук охоплені зеленкувато-сріблястим полум'ям, чий вигляд, за відчуттями, не віщує моїм переслідувачам нічого хорошого.

Той, що з шістьма серпами, рвучко вирушає їм навперейми. За ним летить чотирисерповий, залишаючи в повітрі позаду себе дві смуги примарно-чорного диму, що наступної миті збирається в таку собі хмару і теж прямує в бік мобів. Власник палаючих долонь залишається на місці. Зробивши різкий напівоберт всім тілом, він кидає в бік скульптур три згустки дивного вогню — всіма правими руками. Полум'я найпершим досягає ворогів — і ті скульптури, яким не пощастило потрапити під цей вочевидь магічний удар, перетворюються на цілком симпатичні купи солі.

Жнець з шістьма серпами тим часом прискорюється настільки, що його обриси на мить втрачають чіткість, а вже наступної секунди він з усієї сили влітає прямо в найбільше скупчення кристалічних фігур. Частину з них кришить власним тілом — точніше, пітьмою навколо нього — а решту розрізає на льоту. Чотирисерповий же — навпаки, сповільнюється, пропускаючи вперед породжену ним же хмару. Коли та огортає соляні скульптури, й вони прямо на очах починають розвалюватись, розсипатися на все дрібніші уламки, поки не перетворюються на дрібну сіль пустелі. Ті ж з мобів, яких не зачепила хмара, стають жертвами чотирьох серпів та наступної партії зеленкувато-сріблястого полум'я.

Менше ніж за хвилину з моїми переслідувачами покінчено. Женці знову збираються разом спина до спини, сформувавши трикутник. І виглядає це так, ніби вони до чогось прислухаються, готуючись до наступного нападу.

В моїй же голові в цю мить спливає одна дуже неприємна думка: можливо, наступною їхньою здобиччю буду я, суто через відсутність інших цілей? Але ні, система все ще вказує, що огорнуті пітьмою скелети — мені не вороги. А вже наступної миті трійця женців повільно зрушує з місця. Але не вбік, а вгору — і піднімається все вище й вище, після чого…

Вони просто зникають, ніби нікого й не було.

Здивована цим, я мало не скрикую, коли по моїй нозі видряпується Стерво та посідає звичне місце на моїх стегнах. Слідом за нею прибуває й Курво — з переможним скреготом павук залазить мені на плече. О, так, горді переможці, ваш внесок в мій захист був просто неоціненним.

Востаннє кинувши погляд на те місце, де зникли женці, я розумію, що тепер немає нічого, що могло би завадити мені й далі видряпуватися нагору.

Анічогісінько, окрім вкрай незручного розташування клятих видовбів у цих величезних металевих ланках. Та це все одно краще, ніж без них…