24.2

Зблизька соляна пустеля виглядає не настільки загадково та заворожливо, як здалеку. Мало того, що мені доводиться потерпати від поколювання в стопах та постійно мружитися, бо отримати жменю солі в очі навіть у грі — сумнівне задоволення, так ще й пейзаж не тішить різноманіттям. Лінія горизонту попереду прихована чи то серпанком, чи то хмарою. Позаду закриває огляд нескінченний ланцюжок пагорбів. Хоча б трохи різноманіття своєю присутністю вносять хіба що вугласті соляні фігури, які при ближчому розгляді нагадують…

Не дерева, ні. Застиглих людей. Або просто когось людиноподібного з піднятими догори або розведеними в різні боки руками. При чому, з огляду на обриси, у деяких з цих фігур рук явно більше, ніж дві.

За мутно-сірими соляними кристалами й не розібрати, чи є хтось всередині. А перевіряти це на практиці, розбивши якусь зі скульптур, мені якось не хочеться. Вони не чіпають мене — я не чіпаю їх, всі задоволені.

От тільки від власної уяви нікуди не втечеш. Що далі я просуваюсь вглиб пустелі, тим більше цих соляних стовпів трапляється дорогою. І тим частіше у мене виникає відчуття, що хтось за мною спостерігає. Мало того, пройшовши ще трохи, я починаю чіплятися оком за фігури, надто схожі за формою та розміром на вже бачені мною п'ять чи десять хвилин тому. Чи п'ятнадцять. Чи тридцять…

Одноманітність навколишнього простору повністю позбавила мене відчуття часу. І лише пагорби, які все ще видніються за моєю спиною, підказують, що хоча б напрям руху у мене все ще правильний. Принаймні, теоретично.

Мабуть, розробникам просто стало ліньки, тому вони вирішили не надто мудрувати над різноманітністю моделей цих соляних фігур. Все одно частина гравців не зверне увагу на те, що вони різні. А решті, як і мені, періодична однаковість навпаки додасть гостроти відчуттів під час пошуків столиці. Раптом це не скіни повторюються, а соляні фігури дійсно якимось чином переслідують і спостерігають?

Саспенс, щоб йому… Ніколи не любила ні жахастики, ні трилери на відміну від… Від…

Від кого? Не пам'ятаю. 

Роздратування через зниклий спогад — точніше, через те, що він останньої миті, ніби та клята рибка з гачка, зірвався та пірнув назад кудись в глибину моєї пам'яті — трохи відволікає від моторошного пейзажу навколо. Але я швидко згадую про те, де знаходжуся, коли вітер вкотре кидає мені в обличчя жменю солі, а Курво на моєму плечі видає стривожений стрекіт.

Наступної миті я розумію причину його стривоженості — соляні скульптури вишикувалися стіною десь за два десятки кроків попереду при тому, що лише хвилину тому там був цілком вільний простір.

— Курво, захищай мене, — тихо наказую павуку. 

Казати щось сколопендрі немає сенсу. З огляду на те, що вона все ще зі мною, то напевно продовжує виконувати останню команду Мордреда, тому теж мене захищатиме.

Повільно обводячи поглядом погрозливий, але доволі короткий ряд — лише вісім фігур — я обережно відступаю вбік, щоб оминути цю несподівану перешкоду і при цьому не зводити з неї очей. Але клятий вітер знову вносить свої корективи. Я встигаю прикрити очі долонею, але цього відволікання лише на мить виявляється достатньо, щоб кількість скульптур попереду помітно збільшилася, а ті, що вже стояли раніше — трохи наблизилися.

Попри те, що система все ще не підсвічує їх, як ворогів — точніше, взагалі ніяк їх не визначає — я суто з розуміння принципів цієї гри усвідомлюю: не можна дозволяти їм наближатися до себе впритул. Навіть якщо це просто такий… веселий елемент пейзажу — просто не варто цього робити. Слід уникати навіть найменшої імовірності відправитися на точку респауна.

Тому я не вигадую нічого кращого, ніж зірватися з місця та побігти вперед і ліворуч — там ряд соляних скульптур виглядає коротшим, і у мене є шанс їх оминути по широкій дузі. 

Авжеж, клятий вітер з цим не згоден. Тому вже за кілька секунд мені доводиться бігти наосліп, щоб наступної миті, крізь спалах болю в очах, виявити, що положення фігур знову змінилося. Крайні з правого боку вже там, де стояли середні, а решта соляних скульптур вирушила мені навперейми. 

Беру ще лівіше і біжу з оберненою до них головою, щоб не випускати цих милих аборигенів пустелі з виду. Мені залишається тільки сподіватися, що жодна з цих скульптур не "здогадається" переміститися кудись вперед, щоб зустріти мене з розкритими обіймами.

Я таки примудряюсь оббігти цей загін кристалічних перехоплювачів, але кілька невдалих потраплянь ногами до ямок, що супроводжуються червоними хмарками перед очима, тонко натякають мені: краще все-таки дивитися вперед.

І тільки-но я повертаю голову в зазначеному напряму, як на повній швидкості влітаю в щось тверде. Судячи з болісних відчуттів і тихого гулу у відповідь — металеве.

Дивно, що примудрилася втриматись на ногах і навіть нічого собі не зламала. Знову відмахнувшись від сповіщення, що вочевидь повідомило мені про необережність та отриманий через це мінус до НР, я швидко окидаю поглядом чергову перепону.

Це величезний ланцюг. Один його кінець увігнаний в землю, а другий — тягнеться кудись в небо. І одна ланка його — майже з два моїх зрости.