Глава 24.1. Шлях до столиці

Вся моя лють одразу випаровується. Чи то через зміну локації та вихід з бою, чи то через відчуття крижаного холоду, що супроводжує перехід.

Мабуть, все ж через перше, але й друге добряче відволікає.

Я не відчуваю власного тіла, тому швидко втрачаю і відчуття простору. Перед очима все розпливається і, судячи з несподіваного болю в колінах, втримати рівновагу мені таки не вдалося.

Зате біляста хмара перед очима напрочуд чітка, кожен піксель видно. Мабуть, назва локації. Або сповіщення про те, що Аластор скасував моє перебування в паті. А може й те, й інше — хто знає.

Але від болю є і користь — мій зір знову набуває чіткості. Відмахнувшись від сповіщення, я виявляю себе на вершині пагорба, звідки відкривається просто неймовірний краєвид. Найбільше це нагадує якусь пустелю або величезне засніжене поле. Земля до самого горизонту — біла з легким сіруватим відтінком, значно світліша за небо. Вона якось дивно, м'яко виблискує під тьмяними променями сонця, що ледве пробиваються крізь нещільну завісу слоїстих хмар.

Попри відсутність якихось інших барв, окрім різних відтінків сірого, тут все ж є за що зачепитися поглядом. Взяти хоча б ті ж вугласті фігури, ніби складені з величезних кристалів і за загальною формою віддалено схожі на дерева. 

Але при цьому — жодного натяку на наявність міста поблизу…

Хоча, мені ж ніхто й не обіцяв, що зріз приведе прямісінько до столиці фракції нежиті. Це було б… Навіть просто для цієї гри.

Отже, мої пригоди продовжуються, але тепер вже без супутників, якщо не зважати на наявність одразу двох петів. І з огляду на те, як я сюди дісталась, мені варто дуже ретельно обирати напрям, в якому рухатимусь далі, щоб не починати свій шлях заново бозна-звідки.

Від милування краєвидом мене відволікає відчуття, ніби щось видирається вгору по моїй нозі. Придушивши перший порив — струсити та розчавити — кидаю погляд вниз.

Стерво посідає своє місце на моїх стегнах. Отже, Курво теж має незабаром повернутися. Це добре. Хоч пети й не здатні захистити мене від серйозної небезпеки, але все ж їх цілком достатньо для усвідомлення, що я не одна в цій пустелі.

Втім, поковзавши поглядом по безкрайому краєвиду ще приблизно з хвилину, я роблю висновок, що тут доволі приємно — тихо та спокійно. Щиро сподіваючись, що піді мною прямо зараз не активується якась пастка на кшталт лісової галявини-мандрівниці, я повільно обертаюсь навколо себе і вивчаю видимий схил пагорба з іншого боку. Він теж присипаний дивним піском, але крізь нього проглядає значно темніший ґрунт. Мало того, далеко внизу де-не-де з нього стирчать чахлі гілочки цілком собі звичайних кущів.

Ліворуч і праворуч від мене видно й інші пагорби — вищі та нижчі. На скільки сягає око, вони формують щось схоже на гірський хребет, що вигинається плавною дугою, поки не ховається за лінією горизонту. Це нагадує мені щелепу з нерівно сточеними зубами.

Тріщина у просторі вже давно зникла, тому не закриває мені огляд далі по схилу, протилежному від пустелі. Там я бачу похмурий, та все ж таки живіший пейзаж. Земля темно-сіра, більше дерев та кущів, але всі вони якісь викривлені, чахлі та хворі. Наче…

Несподівана здогадка змушує мене нахилитися та торкнутися піску. Потерти його в руках, роздивитися зблизька та навіть піднести до рота… Але, на щастя, останньої миті я встигаю ввімкнути здоровий глузд і не роблю дурниць.

Цей пісок дуже схожий на сіль. І дотик до нього відчувається… неприємним. Трохи пече шкіру.

Обтрусивши руку і, для вірності, ще й обтерши її об спідницю, я роззираюсь навкруги уважніше. Треба вирішувати, куди йти.

Перед очима з'являється піксельна хмара зі знайомими обрисами. Голосове повідомлення.

— Наскільки я можу судити, ти дісталася місця призначення, — лунає голос Аластора. — Тепер тобі слід швиденько перетнути соляну пустелю, яку ти вже напевно помітила. Десь посеред неї знайдеш столицю.

Запис завершується шелестливим смішком. Тицьнувши на відповідь, вирішую поставити головне питання:

— Що значить — десь посеред неї? — підозріло перепитую я.

Приблизно за півхвилини надходить відповідь:

— Те і значить. Новачкам зазвичай кажуть — вона сама тебе знайде, — жнець замовкає і, перш ніж продовжити говорити, видає вочевидь роздратоване шипіння, схоже на скрегіт. Мабуть, чимось зайнятий. — Столиця невидима здалеку і висить у повітрі, прикута до землі чотирма величезними ланцюгами. Наскільки я чув, це регулярно викликає нарікання гравців тих класів… що не вміють літати. Їм доводиться видряпуватися нагору саме по цих ланцюгах.

Яка чудова новина. Тільки видиратися нагору по якомусь ланцюгу мені зараз бракувало.

— Зрозуміло, дякую, — кваплюся відповісти, адже заважати Аластору мені не хочеться. — І за пояснення, і за допомогу. І Нейтану мою дяку передай.

— Передам, — знову шелестливий смішок, що плавно перетворюється на вже знайоме шипіння. — Щасти тобі.

Мені дуже хочеться подякувати ще раз, вигадати якесь запитання — просто знайти будь-який привід для того, щоб хоча би так не залишатися на самоті посеред величезної соляної пустелі. Але я пересилюю себе і просто змахую меню, яке дало б мені можливість це зробити. Чудовий засіб від балакучості — незнання, як надсилати повідомлення першою.

Плече відтягує вниз знайомою вагою — Курво вже відродився. З тихим стрекотом павук перебирає лапками, і я остаточно впевнююсь в тому, що він помітно підріс. Отже, прокачка потроху йде йому на користь. Як би ще панянку на моїх стегнах прокачати так, щоб вона нарешті від мене відчепилася?..

Порив вітру кидає мені в обличчя жменю солі навпіл з пилом, ненав'язливо нагадавши, що стирчання на місці не допоможе знайти столицю. Зітхнувши та обтрусившись — Стерво при цьому, ти ж диви, невдоволено піднімає деякі зі своїх ніг і відштовхує мої руки — я поволі вирушаю схилом вниз — до безмежного сіро-білого простору.