Морська тиша

Тая сиділа на березі, зануривши тонкі пальці в гарячий пісок. Їй дихалося легше – нарешті, після стількох років вона дійсно живе. Море сьогодні напрочуд тихе: зачаїлося, неначе перед бурею. Тая позаздрила тим, хто вміє плавати, але, втім, їй подобався такий відпочинок: без зайвих слів, рухів, думок.
Вона спостерігала за чайками, що кружляли над водою. Вони опускалися так низько що, здавалось, от-от торкнуться лапками гладкої поверхні. У дівчини стислося серце: вона згадала, що колись була тут не сама.
Тоді Сашко витратив цілий день, щоб знайти на узбережжі Одеси тихе й безлюдне місце. Вони сиділи, – як от вона зараз, – ховаючи руки в пісок, але ледь торкаючись пальцями одне одного. Мовчання не було для них важким. Вони могли годинами не розмовляти, дивлячись на Чорне море.
Хотіла б вона знати, де зараз її душа. А може, краще й не треба? Незнання дає свободу, закриває тобі очі, нашіптує неправду… Воно заспокоює і дає надію, за яку Тая тримається три довгих роки. Але тепер це почуття лише тихо жевріє всередині – не заважаючи жити.
Одеса стала Таї рідним домом, бо то був його дім. А цей пляж – її порятунком. Тут Таї було легше – наче втрачена колись частинка серця поверталася на місце. Влітку вона приходила сюди щодня – за спокоєм та тишею.
Вона прикрила очі й уявила собі, що він вижив. Відчуття було настільки реальним, що у ніс закрався тонкий шлейф його парфумів – тютюн з нотками бергамоту. Коли Тая відчула знайомий доторк до пальців, вона заклякла.

– Я вибрався з полону, – сказав хрипкий голос.
Чайки голосно закричали. Починалася буря.